«Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури».

І. Я. Франко

    В історії художньої культури кожного народу є митці, імена яких овіяні особливою любов'ю і славою, як найдорожча національна святиня і гордість.

      Таким митцем в Україні є Тарас Григорович Шевченко — великий народний поет і художник, що з най­більшою повнотою відбив у своєму генії багатогранне духовне багатство рідного народу, його вільнолюбність і силу, красу і мудрість, його поривання й думи. Кріпацький син, що могутністю свого генія і нелюдським напруженням сил піднявся до вершин духовної культури, Тарас Шевченко викликав подив і захоплення у своїх сучасників та шанувальників сьогодення багатим запасом знань у найрізноманітніших сферах, особливо в галузі естетичної культури, історії і теорії мистецтв.

   Поезія та живопис у творчості Шевченка нерозривно пов'язані між собою. У живописі він був поетом, у поезії — живописцем. Малювання і поезія стали для нього життєвою потребою, вираженням творчої індивідуальності.

    До теперішнього часу збереглися 240 поетичних творів і 1200 мистецьких робіт художника.

Видатний митець пробував себе у різноманітній техніці, навіть у скульптурі, а за успіхи у гравюрі йому було присвоєно звання академіка.

Щасливий ловець, 1856-1857. Папір, сепія. 21,6x21,6.

У 1947 році Академія наук Латвії передала малюнок Державному музею Т.Г.Шевченка (нині Національний музей Тараса Шевченка). Тарас Шевченко любив повторювати, що кого люблять діти, той вартий називатися людиною. І він дуже пишався тим, що його любили діти. На сепії зображено казахського хлопчика, що спить на березі Каспійського моря в одній з печер поблизу Новопетровського укріплення. Розкинувши руки, хлопчик лежить на кам'яних брилах. Зі смугастої торби випадає його улов. Дитяча безтурботність відчувається в позі хлопчика, в його спокійному, безжурному сні. На палиці перед входом у печеру, ніби доповнюючи щасливі хвилини хлопчика, радісно щебече пташка. Світлотіньові контрасти надають картині чіткості та виразності.

Серед товаришів

1851. Папір, сепія, білило. 26 х 19,3.

    Жанровий малюнок, на якому Шевченко зобразив себе в юрті поруч з друзями-поляками під час походу в гори Каратау. Сам художник сидить за похідним столом з олівцем у руках. Його уважний погляд спрямований на натурника Людвіга Турно, який стоїть спиною до глядача і розглядає ескіз Шевченкового малюнка "Циган". Броніслав Залєський сидить на килимі; в одній руці у нього піала з чаєм, у другій — люлька. Біля нього лежить розгорнута книжка, на титулі якої видно дату виконання малюнка: "1851". Від споглядання цієї сцени віє щирістю і теплотою людських стосунків.

   Малюнок цікавий поєднанням європейського (одяг, самовар, столик, баклажка, книжка, рушник, папір, олівець) і мусульманського (юрта, килим, люлька, піала, шабля) побуту.

   Відзначаючи високу майстерність Шевченка-художника, про цей малюнок пізніше згадував Микита Савичев: "Малюнок зроблено сепією на кольоровому папері, бліки кинуто китайським білилом... Анатомія, рельєф — чудові! Цей малюнок одержав би в академії вищий бал, а знавець-любитель дав би за нього щедрі гроші".

Укріплення Іргизкала

1848-1850. Папір, акварель. 20 х 29,5.

    Художник виконав малюнок під час перебування Аральської експедиції в укріпленні Іргизкала. Про це свідчить рапорт О. Бутакова командиру Окремого Оренбурзького корпусу 2-го лінійного батальйону. Про укріплення Т. Шевченко розповідає в повісті "Близнецы": "Никогда не забуду того грустного впечатления, какое произвел на меня вид зтого укрепления... Представьте себе на сером фоне кучку серых мазанок с камышовыми кровлями, обнесенную земляным валом... оно издали больше похоже на загоны или кошары, чем на жилище людей". На малюнку художник відтворив частину транспортного табору, що розташувався на правому березі річки Іргизу.

   На підвищенні берега видніються будівлі укріплення. Як і в інших акварелях Шевченка, велике місце відведено зображенню неба.

Хлопчик розпалює грубку

1848-1849. Папір, сепія. 24,7 х 18,3.

   Один з багатьох жанрових малюнків Шевченка з життя і побуту казахського народу.

   Малюнок виконано під час зимівлі членів Аральської експедиції на острові Косарал.

   В юрті — залізна пічка (її, мабуть, привезли з Оренбурга учасники експедиції), на ній - солдатський чайник. Двері грубки відкрито, і полум'я освітлює хлопчика, що сидить, підкладаючи у вогонь сухий очерет. Тіло його ледь прикрите, на голові старий тмак, що кидає тінь на обличчя, осяяне щирою, наївною усмішкою.

  Шевченко подарував цей малюнок начальникові Аральської експедиції О. Бутакову. На звороті малюнка Шевченко записав: "Веневитинова и Кольцова, въ одном переплете", — прохання до Бутакова купити і прислати йому ці твори. Цікаво, що в щоденнику Бутакова є відповідний запис: "В Москве Тарасию простые синие очки с боковими стеклами и сочин[ения] Веневитинова и Кольцова".

Аскольдова могила

1846. Папір, сепія, акварель. 26 х 37.

   Праворуч під зображенням напис: Рисовалъ Михаилъ Сажинъ. У квітні 1846 року, оселившись у Києві після повернення з Седнева, Шевченко, як згадує Олександр Чужбинський, "задумав змалювати усі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці". Мистецтвознавці справедливо заперечують авторство Сажина. За композицією, освітленням, манерою відтворення окремих деталей і зображення дерев це — малюнок Шевченка.

   Вірогідно, що Аскольдова могила привернула увагу художника не лише як історично-архітектурна пам'ятка, а й як місце, овіяне переказами і легендами. Місцевість, відому ще з доби Київської Русі як Угорське урочище, а згодом — Хрести, кияни завжди вважали священною. У центрі композиції — кам'яна церква-ротонда з круглим периптером, зведена 1810 року архітектором Андрієм Меленським у стилі ампір. У підвалі храму була стародавня гробниця, де поховано князя Аскольда, якого, як і його брата Діра, підступно вбив у 882 році новгородський князь Олег. Навколо храму цвинтар-некрополь, де ховали київську аристократію. Заслуговує на увагу й те, що тут пізніше поховано відомого збирача української старовини, знайомого Тараса Шевченка і пристрасного поціновувача його спадщини Василя Тарновського. Колорит акварелі багатий відтінками, але спокійний. Особливо виразно передано як стан природи, так і настрій зображених персонажів. Завдяки тонким світлотіньовим нюансам Шевченко досяг значної експресивності в зображенні краєвиду.

На Орелі

1845. Папір, олівець. 16,7x24,3.

    Ліворуч унизу олівцем авторський напис: 4. на Орели. Малюнок виконано у квітні—жовтні 1845 року на Полтавщині. Цей краєвид із зображенням села на передньому плані вражає тим, що простими засобами лінійної побудови, грою світла і тіні художник досягає надзвичайного ефекту в передачі простору.      

   Незважаючи на невеликий розмір, малюнок створює враження станкового.

   У списку Честахівського малюнок зазначено під номером 88 з таким описом: "На Орели, якийсь завод коло високої гори, на горі стоїть чоловік, опершись на палицю, за горою хата і димок йде з димаря".           Подорож по цій місцевості Шевченко згадує у повісті "Наймичка".

 

Видубицький монастир

1844. Папір, офорт. 17,1 х 24,2; 20,1 х 26,5; 36,1 х 41.

   Ліворуч унизу авторські підпис і дата: Шевченко 1844 і назва: Видубецкій монастиръ у Кыеви, а праворуч назву повторено французькою мовою.

  На офорті зображено найдавнішу будівлю Видубицького монастиря — Михайлівську церкву, зведену сином Ярослава Мудрого Всеволодом Ярославичем, відновлену в XVII ст. коштом митрополита Петра Могили. Походження назви монастиря пояснюється легендою про прийняття християнства киянами: коли у Дніпро із Старокиївської гори було скинуто головного бога язичників — дерев'яного Перуна, кияни бігли вздовж річки, просячи свого ідола випливти, "видибати". Саме біля того місця, де Перун виплив, і було побудовано монастир.

  Перед глядачем відкривається простір вкритого купчастими хмарами неба, увінчана хрестом Михайлівська церква, прибережні кручі, дерева. Чіткий контраст світлотіні — від яскравих бліків освітлення крони одних дерев до повного затінення інших частин композиції, безмежна далечінь Дніпра, наявність жанрових мотивів свідчать про те, що Шевченко відтворив не просто архітектурну пам'ятку Київської Русі, а поетичний краєвид української природи.

 

Катерина

1842. Полотно, олія. 93 х 72,3.

   Праворуч унизу чорною фарбою авторські дата і підпис: 1842. Т. Шевченко, а нижче написи повторено червоною фарбою. Картину створено на тему однойменної поеми "Катерина". Про створення картини та її сюжет художник повідомляв у листі до Григорія Тарновського від 25 січня 1843 року, де на третій сторінці зробив начерк композиції картини (25,5 х 20).

  Ця композиція посідає особливе місце в мистецькій спадщині художника. Її глибинність і багатошаровість спричинюють часом протилежні оцінки і тлумачення. Академічна композиція, м'яке пастозне письмо з тонким класичним лесируванням не відповідають художнім методам і прийомам, притаманним українському народному живописові. У межах академічних прийомів Шевченко намагається створити жанрове полотно з умовно задумливим і водночас трагічним та беззахисним обличчям героїні, ретельно і жорстко виписаним одягом, академічно визначеними межами світла і тіні.    І водночас художник зумів висловити сміливість і внутрішній протест проти академічного мистецтва, прагнення сказати про життя українців без умовностей. Вже ця робота дає змогу наголосити на метафоричності Шевченкової пластичної мови. Символи-архетипи тут, окрім візуального, мають ще й асоціативне навантаження. Тому зміст твору сприймається воднораз як часовий і понадчасовий, читається і на глибинному зрізі історично-національних та моральних імперативів.

Сліпа з дочкою. Автоілюстрація до поеми "Слепая"

1842. Папір, олівець, сепія. 21,5 х 17,8.

   До графічного доробку Шевченка в галузі книжкової ілюстрації належить автоілюстрація до поеми "Слепая": при ледь окресленому загальному тлі, основну увагу зосереджено на обличчях та позах. У роки навчання в Академії Шевченко починав активно працювати в книжковій графіці. У цей період він виконав ряд ілюстрацій до творів Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, М. Надєждіна, В. Шекспіра, О. Пушкіна.

Ретельно виконаний малюнок є ніби поетичним прологом і відповідає таким словам поеми:

Как у кладбища, у ворот

Сидит скорбящая слепая

И псальму грустную поет.

Она поёт, а молодая

Дочь несчастливицы моей

Головкой смуглою прильнула

К коленям матери своей,

Тоски не ведая, заснула

Сном непорочной простоты.

Циганка-ворожка

1841. Папір, акварель. 26,5x20,7.

   Праворуч унизу аквареллю авторські дата і підпис: 1841. Шевченко. 26 вересня 1841 року Рада Академії мистецтв утретє нагородила срібною медаллю другого ступеня «За успехи в художестве, доказанные представленными работами по живописи исторической и портретной" Тараса Шевченка за картину, изображающую цыганку...» В 1841 році цей твір експонувався на академічній виставці у Петербурзі, про що згадує в листі до Шевченка Г. Ф. Квітка-Основ'яненко: "...читав у "Литературной газете", що ваша дівчина, що через тин ворожила у циганки, продалась, та й зрадувався, бо я так і надіявся" (22 листопада 1841 року). Картину придбав з виставки тодішній комендант Петропавловської фортеці Г. М. Скобелєв.

   Цей перший жанровий твір, побудований на оригінальному сюжеті, за характером композиційного вирішення та колоритом має ознаки "брюлловського стилю".

  І в сюжеті, і в трактуванні образів є чимало умовного. Сцена ворожіння відбувається на тлі романтичної обстановки. Молода дівчина в українському вбранні простягла руку циганці і, відвернувшись від неї, насторожено слухає слова ворожіння. На спині у ворожки напівголе дитинча, біля дівчини стоїть собака. Пози персонажів підкреслено театралізовані й дещо статичні.

Знахар. Ілюстрація до однойменного твору Г. Ф. Квітки - Основ'яненка

1841. Папір, олівець, туш, перо. 21,4 х 15,9.

   Ліворуч унизу чорнилом авторський підпис: Т. Шевченко.

  Цей малюнок Шевченко виконав на прохання самого Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, який, побачивши зарисовки Шевченка на одному з листів до нього, писав: "Олександр Павлович Башуцький друкує дуже мудру книжку. Там будуть усякі народи: і школярі, і купці, і ковалі, і усякі. Я зписав нашого знахаря. І як треба до нього картинки, то я ваших вирізав та й послав йому, бо на виду він настояще так дивиться, як треба знахарю, що обдурює народ і мошеннича; та й вона дивиться на нього теж лукаво. Припадають вони обидва до моєї казки, тільки не знаю, щоб хто йому обділав як треба їх по-нашому, так я й указав на вас і прохав його сеє письмо відіслати до вас..." (22 березня 1841 року). У роки навчання в Академії мистецтв Шевченко починає активно працювати в книжковій графіці. В цей період він виконав ряд ілюстрацій. Особливо вдалим є малюнок "Знахар", де зображено літнього селянина в характерному одязі (свита, шаровари, чоботи, смушева шапка), який поважно крокує вулицею села з палицею в руках. Постать знахаря подано на тлі типових для українського села деталей (сплетений з верболозу тин, крислате дерево, хата під солом'яною стріхою). З-за тину з цікавістю виглядають діти. За малюнком "Знахар" відомий на той час у Петербурзі гравер О. Неттельгорст вирізав гравюру, яку й було надруковано як ілюстрацію до твору Квітки-Основ'яненка.

Селянська родина

1843. Полотно, олія. 60 х 72,5.

На картині під час реставрації 1928 року виявлено праворуч унизу залишки авторського підпису: Шевч.

    Художник написав картину під час першої подорожі на Україну. В цьому реалістичному, далекому від академічних канонів полотні Шевченко відтворив родинну сцену біля хати: молоде подружжя втішається першими кроками своєї дитини. Сніп сонячного проміння падає на стіну хати, на обличчя, увиразнює білий одяг чоловіка і сорочку жінки, відбивається рефлексами на голові дитини, на дідові, що гріється на призьбі. Світло є виразником змісту. За його допомогою художник виділяє головних персонажів, моделює складки одягу, особливо сорочку чоловіка, відтворює простір та повітря, яким наче напоєно картину. Контрастом до променистих теплих тонів звучать затінення — де напіввиразні й м'які, а де глибші й темніші.

    У композиції полотна, у трактуванні образів відчувається відгомін традиційного сюжету "Свята родина", до якого часто зверталися Шевченкові сучасники.

     Домінують на картині теплі вохристо-червоні відтінки. Вирізняється градація коричневого кольору — від майже чорного (тінь за спиною чоловіка) до ледь означеного коричневого (плахта жінки). Білим кольором з ніжним золотавим відтінком змальовано найяскравіші місця (сорочку, стіну хати). Підставою для датування картини є ескізи та етюди, виконані 1843 року. В "Киевской старине" за 1893 рік подано детальний опис картини, а також згадуються її імениті власники — С. С. Гулак-Артемовський, М. М. Лазаревський, Ф. М. Лазаревський.

Контакт

 САЙТ ШКІЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ 

 ЖИТНИЦЬККОГО ЗЗСО              І-ІІІ ступенів

https://jitniki-shkola-biblioteka.jimdo.com/