Є правда вічна і єдина,

Не відібрать її  у нас,

Що наша мати - Україна,

А батько - славний наш Тарас.

Не погасить вогню святого,

Як пам"ятатимем завжди,

Коріння роду ми якого,

Хто наші прадіди, діди.

 Петро Власюк

 

 

 

Жа́шківський райо́н — адміністративно-територіальна одиниця Черкаської області.

Утворений у 1923 році. Площа — 964 км² (4,6% від території області). Районний центр — місто Жашків. День району — 14 жовтня.

 

Герб Жашківського району — офіційний символ Жашківського району, затверджений 16 жовтня 2004 р. рiшенням

сесії  районної ради.

 

На лазуровому щиті з зеленою базою та золотою облямівкою срібна стилізована постать Богородиці Покрови на повний зріст з омофором у руках. Щит увінчано золотим снопом пшениці з перевеслом та обрамлено вінком з дубового листя з жолудями та калинового листя з гронами ягід, обвитим стрічкою з написом "Жашківський район".

Пра́пор Жа́шківського райо́ну — офіційний символ Жашківського району Черкаської області, затверджений 16 вересня 2004 року рішенням сесії Жашківської районної ради.

Прапор являє собою прямокутне полотнище зі співвідношенням сторін 2:3, що поділене на три частини: малинового кольору древкову вертикальну, що займає ⅓ довжини полотнища та дві однакові за розмірами горизонтальні — синю і жовту. У лівому верхньому куті знаходиться Державний Герб України. З малинової частини виростають три золоті колоски пшениці, що переходять на синю і жовту смуги прапора та оповиті білою стрічкою.

Жашківський район на карті Черкаської області

Історія - Жашківський район

 

     Вперше назва «Жашків» зустрічається на карті Гійома де Боплана (перша половина XVII ст.), а 1636 роком датується згадка про Городище, що нині є частиною Жашкова.
     Згідно з Андрусівською угодою між Польщею та Росією (1667 р.), Жашків перебував у складі Польщі. З кінця вісімнадцятого століття перейшов до Росії. У 1840 році місто було віднесено до розряду містечок, а в 1866 році стало центром Жашківської волості Таращанського повіту.

Жашківський район було утворено 1923 року. Спочатку він належав до Уманського округу, а зі створенням областей перейшов до складу Київської області.

У січні 1930 року площа району становила 511 км кв. і його населяло 47,7 тис. жителів.

Через 20 років, 7 січня 1954 року Жашківський район було передано до складу новоствореної Черкаської області.

З 1860 року у Жашкові працює цукровий завод. На початку двадцятого століття розгортає свою діяльність також пивзавод, діє 28 ремісників, 24 крамниці. Місцевий ярмарок славився кінською торговицею.

1930 рік створено перший колгосп, через рік – машинно-тракторну станцію.

1934 року відкрито першу середню школу. 

З липня 1941 року по січень 1944 року Жашківський район був окупований німецькими військами.

У 1956 році Жашків об’єднано з с. Городище і віднесено до міст районного підпорядкування.

Видатні постаті району 

Жашківщина – прекрасний хліборобський край, славний працьовитими й талановитими людьми, їх добрими справами. В історії край прославився Дрижипільською битвою, виступами хору Порфирія Демуцького та фільмами, знятими Данилом Демуцьким, творами Докії Гуменної, Валерії Гуртовенко, Петра Власюка, Омеляна Сліпачка, поезією Ольги Чорної, Тетяни Альмужної, Володимира Гребенюка, картинами Михайла Дейнеки, Тараса Крамаренка.

Жашківська земля пишається своїми видатними синами й дочками:

Білецький Л.Т. – вчений-літературознавець;

Марцеліна Даровська – проголошена святою Папою Римським Іваном Павлом ІІ у жовтні 1996 року;

Козюбра М.І. – професор, доктор юридичних наук;

Мельничук Д.О. – академік, ректор Національного аграрного університету;

Охріменко В.І. – народний артист України, диригент Київського муніципального духового оркестру;

Підопригора О.А. – професор, дійсний член Академії правових наук України;

Левада О.С. – письменник-драматург;

Красножон Я.Д. та Грабовський С.Й. – скульптори, члени спілки художників України;

Крамер С.Н. – дослідник, історик;

Бовсуновський А.І. – заслужений агроном;

Ярошинська В.Д. та Ясінська Н.Г. – заслужені вчителі України;

Сухий І.І. та Гребенюк В.Я. – заслужені працівники культури;

Клинківський Олександр Кузьмович (1912-1943) – Герой Радянського Союзу, народився в с. Тетерівка;

Подзігун Володимир Пилипович – Герой Радянського Союзу, 1923 р. народився в с. Березине;

15 Героїв Соціалістичної Праці, серед яких двічі Герой Соціалістичної Праці, народний депутат багатьох скликань – Омелян Никонович Парубок. 

                                 Історія 

Жи́тники — село в Україні, в Жашківському районі Черкаської області, центр сільської ради. Розташоване біля витоку річки Вільшанки, за 8 км на південний захід від районного центру та залізничної станції Жашків та за 5 км від автостради Київ — ОдесаНаселення — 901 чоловік.

Перша згадка про Житники залишилася у книзі написаній священиком Похілевичем 1864 року. За описом в селі проживало православних осіб -979, римських католиків -20, євреїв -15.

За легендою, під час поневолення Київської Русі монголо-татарами, із заселеної місцевості, де населення платило данину князям і зазнавало напади монголо-татар, були змушені тікати від цього гніту. В ті часи в цій місцевості були дрімучі ліси, із села Розсошки втікло спочатку 4 сім'ї, які поселилися на цьому місці, біля річки Ольшанка, яка є притокою р.Гірський Тікич. Ці люди займалися рибальством, полюванням і вирубували ліс для вирощування овочів і жита. В цій місцевості люди не платили податків, не зазнавали нападів монголо-татар, жито родило високе, з велике з гарним колосом і людям було вдосталь хліба, і від того часу це поселення стали називати Житниками.

Перед Жовтневою революцією в селі проживали пани, одного з них звали Баша, від якого пішла назва Башовий ліс, який існує і зараз.

Під час Голодомору 1932—1933 років, тільки за офіційними даними, від голоду померло 315[3] а за неофіційними близько 980 мешканців села.

У захисті Вітчизни від німецько-фашистських загарбників брали участь 268 уродженців села, з них 132 полягли в боях, 103 нагороджені орденами і медалями. Серед них у період війни за проявлену мужність у боях було представлено до нагород: Осадчука Олександра Федоровича — орденом Червоної зірки, Крохмального Петра Юхимовича, Ченеля Миколу Олександровича — “За бойові заслуги” в роки війни, “За відвагу” — Котка Андрія Івановича.

Дрипу Єфрема Костянтиновича нагороджено орденом Червоної зірки при виконанні інтернаціонального обов’язку у Афганістані.

У післявоєнний період за високі показники в сільському господарстві удостоєні державними нагородами такі передовики: орденом Леніна – Гуравський Степан Іванович (у 1959 р. за підняття цілини), Калюжний Іван Мефодійович та птахівниця Таран Фросина Свиридонівна;орденом “Знак пошани” – агроном Коломієць Василь Григорович (1973 р.);орденом Трудової слави III ступеня – шофер Сонсенський Степан Михайлович (1982 р.).

У Житниках встановлено пам’ятники воїнам, які полягли у роки Великої Вітчизняної війни, а також пам’ятний знак жертвам голодомору..

Станом на 1972 рік в селі проживало 1 381 чоловік, тут була розміщена центральна садиба колгоспу імені Куйбишева, за яким було закріплено 2 444,6 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 2 320,4 га орної землі. В господарстві вирощували зернові і технічні культури, було розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Працювали автотракторна майстерня, пилорама, крупорушка, млин. Також на той час працювали середня школа, будинок культури на 500 місць, бібліотека з фондом 9,6 тисяч книг, дитячі ясла, фельдшерсько-акушерський пункт, філія зв'язку, два магазини.

 

В селі народились:

У селі 9 квітня 1925 року в родині сільського вчителя народилася поетеса Валентина Андріївна Гуртовенко(Марія Доля).

Бочко́вський Леона́рд Юліа́нович    (8 [20] липня 1895ЖитникиБузівська волость,   Таращанський повітКиївська губернія — 26 січня [8 лютого1918Київ) — український громадський і політичний діяч, член Української Центральної Ради, член ЦК Української партії соціалістів-революціонерів, лідер Полтавської губернської організації УПСР, член виконкому Полтавської ради робітничих і солдатських депутатів.

 


Біографія[ред. | ред. код]

Народився в селі Житники (нині Житники — село Жашківського району Черкаської області) недалеко від містечка П'ятигори (село Тетієвського району на Київщині) в родині потомственого дворянина римо-католицького віросповідання Юліана-Романа Павловича-Леонардовича Бочковського та Станіслави Едмундівни з Жураковських, хрещено його в П'ятигорському костелі 18 липня. За статистичним довідником «Список населенных мест Киевской губернии» (видання Київського губернського статистичного комітету, 1900 рік) с. Житники Таращанського повіту, Бузовської волості «принадлежит Эдмунду Павловичу Жураковскому, Владимиру Викентиевичу Ковальскому и Генриху Генриховичу Бекерскому». Ці троє землевласники володіли 628 десятинами землі, у власності 318 селянських господарств було 2105 десятин.

Леонард від серпня 1912 до кінця травня 1913 р. був учнем Комерційного училища Першого товариства викладачів м. Умані, за ці дев'ять місяців проходить повний курс середнього навчального закладу та 1 (14).06.1913 р. одержує атестат про його закінчення з присвоєнням звання персонального почесного громадянина. Як військовозобов'язаний Л. Бочковський був приписаний до Курського повітового з військової повинності присутствія і мав зголоситися туди не пізніше березня 1916 р. В кінці серпня 1913 р. Л. Бочковського за його проханням зараховують дійсним слухачем на економічне відділення Київського комерційного інституту, а у вересні він переводиться на комерційне відділення.

У Києві увійшов до досить чисельного середовища католиків-українців, які вважали своїм ідеологом В'ячеслава Липинського; в Комерційному інституті приєднується до Київської групи українських соціалістів-революціонерів (Микола КовалевськийЛевко КовалівСаватій БерезнякКузьма КоржВіктор Ковтуненко та ін.); за політичними поглядами Бочковський тяжів до анархізму, захоплювався космополітичними ідеями та міжнародною мовою есперанто. 26 квітня (9 травня) 1914 р. Бочковський заарештований у справі російських есерів, зв'язки його з організаціями українських есерів лишилися поза увагою слідчих. До суду він утримувався в Київській Губернській тюрмі (Лук'янівці) на третьому коридорі, засуджений до довічного поселення та засланий до Сибіру. В 1915—1917 рр. проживав у південній частині Єнісейської губернії (с. Ширкіно, Абан, Канськ, Мінусінськ, Красноярськ). На засланні зустрічався з К. Брешко-БрешковськоюА. А. Йоффе. Повернувшись після Лютневої революції 1917 р. в Україну, став членом першого тимчасового складу ЦК Української партії соціалістів-революціонерів та лідером Полтавської губернської організації УПСР, членом виконкому Полтавської ради робітничих і солдатських депутатів. Л. Бочковський брав активну участь у роботі Українського з'їзду Полтавщини, який розпочався 21 травня (3 червня) 1917 р. На з'їзді замість М. Ковалевського, П. Чижевського, М. Токаревського і В. Шемета, обраних до Української Центральної Ради у квітні на Всеукраїнському Національному Конгресі, до УЦР було кооптовано від Полтавщини П. Мшанецького, К. Пиляя, Р. Матяша і Л. Бочковського. Разом з Л. Ковалевим він був одним з ініціаторів скликання першої Лівобережної конференції УПСР. Саме Леонард підписує повідомлення про скликання Лівобережної конференції. Вона відбулася в Полтаві 30 травня — 2 червня 1917 р. за ст. ст. за участі делегатів від Слобожанщини і Полтавщини, на ній було обрано Лівобережне бюро УПСР. Бочковський брав участь у П'ятій сесії Центральної Ради (20 червня — 1 липня 1917 р. за ст. ст.), яка була насичена подіями, визначальними у формуванні автономії України. 20 червня після зачитування Першого Універсалу, прийнятого 10 червня Комітетом УЦР (Малою радою), Леонард позачергово проголошує резолюцію Полтавської ради робітничих та солдатських депутатів про підтримку Універсалу. На цьому ж засіданні було обрано «комісію про склад», яка мала обов'язком розробити та погодити квоти представництва в УЦР національних меншин і неукраїнських політичних та громадських організацій. До комісії увійшло семеро членів — Л. Бочковський, С. Березняк, А. Журавель, С. Колос, М. Огородний, О. Пащенко, М. Сімашкевич, І. Сніжний.

В УПСР Л. Бочковський займав вкрай ліві позиції, разом із А. ЗаливчимЛ. КовалевимГ. Михайличенком очолював т. зв. «лівобережців», які дотримувалися інтернаціоналістських поглядів. З літа 1917 року виступав за перехід влади до рад, за солідаризацію УПСР з більшовиками. На початку січня 1918 р., після захоплення Полтави більшовицькими військами, стався гострий конфлікт між Муравйовим і Полтавською радою робітничих і солдатських депутатів, в якій керівне становище займали саме «лівобережці». Під загрозою арешту та розстрілу Бочковський полишає Полтаву й прибуває до Києва. Вранці 26 січня (8 лютого) 1918 р., в перший же день вступу банд Муравйова в Київ, трьох членів УЦР, Леонарда Бочковского, Богдана-Олександра Зарудного і Ісака Пугача, арештовують на квартирі останнього. Цей арешт відбувся в присутності Василя Еллана-Блакитного, який уник арешту лише тому, що в нього було російськомовне посвідчення члена Ради робітничих і солдатських депутатів. Арештованих замордовують у парку Маріїнського палацу. Поховано Л. Бочковського 2 (15) лютого на Байковому кладовищі.

Валерія Андріївна Гуртовенко – українська поетеса, автор багатьох   віршів і  поем, народилася 9 квітня 1925 року в с. Житники Жашківського району в родині    сільського вчителя. За фахом - лікар, але її покликання – поезія.

У 1949 році вона закінчила Київський медичний інститут і з того часу працювала лікарем. Спочатку в Києві, потім в Житомирі, Могилеві. Але ще раніше молода дівчина Валерія, наївна фантазерка і велика мрійниця, слово своєї поетичної душі викладає на папері. У 1945 році в журналах, газетах і альманахах з’явилися її перші вірші.

Мріє моя, - невловима, ясна,

Поводи ж мене по широкому полі!

Це рядки з першої її збірки, що вийшла друком у 1956 році. Згодом виходять збірки поезій: «Відстій» (1966), «Становлення» (1976). Роздуми про життя і діяльність звучать у збірці «Мрійниця» (1973). У 1963 році побачила світ збірка «Промені й тіні».

     Остання її книга - велика за обсягом збірка поезій «Людський вертеп» (під псевдонімом Марія Доля) вийшла в 1995 році. В передмові авторка писала: "Поезія - це сповідь. Справжній поет творить своє справжнє людське Євангліє, в якому сповідається перед світом і молиться ідеалам Любові, Краси, Справедливості…Книга дістала схвалення літераторів і шанувальників поезії.

    В.Гуртовенко перекладала твори поетів братніх літератур-Янки Купали, С.Михалкова,Я.Райніса,М.Емінеску та інш. І хоч письменниці вже немає, та її поезія продовжує чарувати людей.  

Источник: http://5fan.ru/wievjob.php?id=71972


Контакт

 САЙТ ШКІЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ 

 ЖИТНИЦЬККОГО ЗЗСО              І-ІІІ ступенів

https://jitniki-shkola-biblioteka.jimdo.com/