Протягом цього часу з конкретної поразки
під конкретним Берестечком тема цього роману переростала у філософію поразки
взагалі, в розуміння, що "поразка — це наука, ніяка перемога так не
вчить" , а відтак і в необхідність перемоги над поразкою. І, відкидаючи
попередні варіанти як відгорілі ступені ракети, на сьогодні, вже в незалежній
Україні, в часи, коли вона стоїть перед загрозою вже остаточної поразки, — ця
книга з необхідності бути написаною переросла для автора в необхідність бути
опублікованою.
Народе вільний, аж тепер ти — віл.
Моя поразка зветься Берестечком.
На Київ наступає Радзивілл.
Я вже не я. Мене вже улелекали.
Уже рука не вдержить булави.
Куди умерти?! З пекла та й до пекла?
Гармат нема. Пропали корогви.
Дев'ятосил, знемігся я потрошку.
Ірже мій кінь у дикій лободі.
Немає війська. Всі — у розпорошку.
Один в біді… Один — як на воді.
Оце тобі супряга з бусурманом.
Хіба я гетьман? Всипище глупот.
Так дався оморочити оманам!
Тепер дивись на Україну. От.
Дивись.
Давись сльозами.
Був найдужчий.
Носив при боці шаблю, не стручок.
Тепер сидиш самотній, невладущий
і п'єш, як трахтемирівський дячок.
Бур'ян в полях — ледь видно архалук.
То що ж тепер цьому народу — брати
свій кревний хліб у переможця з рук?!
Де ж твої клейноди?
Де корогви? Де грім твоїх музик?
Де в битвах завойовані свободи?
Де твій Богун, Пушкар і Джеджалик?
Якби під ним не встрелили коня,
хіба б поліг від рук якогось драба
козак Небаба, вихрові рідня?!
якби не зрадив хаповитий хан…
якби ж він був ощадніший на вдари.
мій кривдами рокований талан!
Якби не дощ… якби не ремст і розбрат..
якби хоч трохи глузду під чуби..
Якби старшини не пішли урозбрід…
якби, якби, якби, якби, якби!!!
Ти ж скинув ярма в Різані Яри!
Тепер стирчиш над рідною землею,
як вивороть — корінням догори!
В твоїх радутах проростає мох.
Оце і все. Одна така поразка
закреслює стонадцять перемог!
Чумацький Шлях заремигає — злазь.
Хто допоможе, дурню макоцвітний, —
московський цар чи трансільванський князь?!
Ногайські орди? Вуса караїма?
Султан Мехмет? Кордони з кияхів?
Лежить твоя зглузована Вкраїна,
схрестивши руки всіх своїх шляхів.
І що тепер? Що вдіять, що почати?
Ні булави, ні війська, ні почати.
Усе ж було за нас.
Чому ж програли ми?!
І меч свячений був. Усе було тоді.
Шуміли корогви. І жодна птиця свійська
не вивела курчат в орлиному гнізді
Вози стояли, скуті ланцюгами
І обрій зблис півмісяцем татар
І покотились в коней під ногами
кошлаті димом голови петард.
Летіло все, закуте у броню.
Гусар крилатий — то така споруда,
що тільки шаблю вищербиш об ню.
Скресались ми. Вони спочатку тисли.
Та ми, легкі між тої ваготи,
крушили їх, знімали з коней списами
і прогинали келепом щити
пихату шляхту сік на дрібен мак.
аж диба став на тому бойовищі
мій вороний скажений аргамак.
В диму, в огні, в кривавому ошматті,
відкинуті в болото від ріки.
вже ті гусари не були крилаті,
вже відступали наймані полки.
німецьким штибом ставлені війська.
Уже ж було тіль-тіль до перемоги!
Вона була близька уже, близька!
Гармат не чутно від ударів грому.
Впав Амурат. Поліг Муффрах-мурза.
Ми кілька днів тримали оборону.
Хитає бій, як чорні терези.
І вороння вже аж хрипить, не кряче.
Ні шанця врий. Ні хліба підвези.
Одсирів порох. Ржаві самопали.
Гармати грузнуть. Валить вітролом.
І треба ж так, щоб зливи саме впали!
Найгірше коням — коні під сідлом.
Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.
Знамена зблякли і бунчук обвис.
І людям слизько, і коняці ковзько.
Упав гнідий — в багнюці заковиз.
Вже третій рік воюємо,— пора!
ряхтіла срібна порхавка шатра.
в кольчугу вбраний і в шишак,
курив кальян, чи спав потрошку,
чи стежив битву мов коршак.
в шовках і шкурах, хить та хить —
він спить чи думає, цей ідол,
і що він думає як спить?
А хан куня, куня, куня…
І раптом крикнув:
— Гетьман зрадив! —
і підвели йому коня.
гаремний зморщений урюк,
вони зникали вдалині.
І хан чадів, як головешка,
на біло-сірому коні.
що заметався сам не свій —
у хлющу зливи,
у розлемішені шляхи,
Засліпли очі розпачем душі.
Бодай я світу білого не видів,
як по своїх стріляли гармаші!
Це ж до такого стиду дожили
Б'єте своїх, прокляті дурнолобці.
наївні бевзі, телепні, хохли!
щоб учинив оцей розгардіяш.
Вони ж ніколи не були скупими
на тридцять срібних для іуд… А я ж
таки і сам чималий шмат вар'ята.
Тут бій. тут смерть, тут стогін на сто
гін.
а сам подався хану навздогін?!
ТО ВИПЛІД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.
Не сидів я в кайданах. І не били мене нагаями.
Хан зустрів мене чемно. Відібрали шаблю й пістолі.
І ввійшов я в намет — наче впав до вовчої
ями.
півсуботи і цілу неділю.
В понеділок, вівторок, у середу і в четверток.
Знов скували вози І, поклавши на Бога надію,
одбивались од ляхів, од зливи і од
чуток.
зажирущу псю крев і гостровану гонором злість.
Берестечко моє, дощами і кров'ю залите…
Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вість.
Розбухали убиті. Виповзали вовки з гущавин.
Уточила картеч кривавого соку з беріз.
І якісь перекинчики хлопців моїх наущали,
що Хмельницький, мовляв, покинув вас на
заріз.
Накрию пам'ять квартою.
Почім хунт лиха, гетьмане? Де очі позичав?
Ох, палахтіло ж мною, як вітер тою ватрою!
Ох, заливало жариво, аж попіл засичав!
Душа холоне, як старий лежак.
Хоч би в невір-землі.
а то у тебе ж дома
тобі ще й руки скручує чужак!
на оболоні.
Питаєш долю: — Чого живу?
Ночами зорі твої солоні.
Татарські коні жумрають траву
А вартові швандрикають по-своєму.
Кишить Вкраїна кишлами орди
І Бог згортає чорними сувоями
твоє терпіння, виткане з біди…
НІ ВИНА, НІ КУМИСУ, НІ МЕДУ.
М'яко спати було. Лиш кричала вночі постільга,
Та дві ситі сокири блищали при вході намету
Та дивилася в серце сталева татарська
клюга.
І розджохався хан,
— Ти мене одурив, проклятий ґяуре!
Я привів своє військо, а ти мене ошукав
Що ж ти хочеш, козацький ти макогоне,
щоб у тих болотах мені жаба цицьки дала?
Ти ж казав, що їх мало.
А їх же там легіони!
Та у них же гармати,
а в татар — стріла та "Алла!"
Чи я ж позву, коби не смертна пря,
твою орду, гадюку-пожарицю,
повзе — трава під нею вигоря!
Чи коней не дав з вороними гривами?
А в тих болотах, серед тих мочарів,
бараняче дишло з твоїх батирів!
голими животами і шовковими стегнами,
голубий чад кальяну розколихували
бранзолети.
притягли до намету і кинули хану.
В бігах поповнюють гарем.
Дівча краси недоторканної —
мабуть, як та колись Хурем.
вже каже на ніч привести.
Чіпкими клішнями-руками
вже гладить коси…
— Відпусти!!!
казав Гірей.
— Я ж з тобою дружу, —
казав Гірей.
— Ти ж мені любий брат, —
казав Гірей.
— Я ж тобі вельми рад, —
казав Гірей.
Від брата до брата
ходжу — як від Понтія до Пілата.
Куди не поткнешся — один ярем.
І кожен тягне тебе, душогуб, —
за руки — Річ Посполита з царем,
азіяти — за п'яти.
Литва — за чуб.
Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий!
А кожен катюга мій — масткослов.
Долоні мої процвяховані ятряться.
а пси шолудиві злизують кров.
Несу свій хрест на свої Голгочі
А цар стромляє мені у спину
Свої двойлезі каправі очі.
А чом же ти, земле, не з каменю-трути?
Що кожна прожра бажа тебе з'їсти
і пощасливити кожен трутень!
Горе на нашу голову зайди ці прителепані!
Чекайте,
за муку мою страсну,
за те, що в неволі клякну —
ох же ж об землю і хряпну!
Я ж тебе не продав у Стамбул.
То й сиди собі, слухай лютню,
кури турецький штамбур.
Може, холодно? Не соромся.
Гурій досить в цьому раю.
Ось єгипетська, он — саронська,
Або, може, хочеш свою?
То бери, іще не почата.
Дика дуже, та в тому й смак.
Що за стегна! Які очата!
Що, ти плачеш? Оце так так!
Гетьман плаче. Вона ж не перва.
Тут таких у кожнім селі.
Ти ж, Богдане, із того дерева,
з якого ріжуться королі!
Ти Хмельницький, а я Гірей.
Із неволі нема дверей.
Тут господар — хто поборов.
Заплатиш викуп —
та й будь здоров.
Розбите військо? Вмовклий Чигирин?
Якби колись, то це б я тільки кликнув.
Тепер кому я хто, ціна мені калим.
Нехай поможе. Гроші немалі.
Боровся за свободу, не виборов свободи,
тепер плати за право ходить по цій
землі.
Іслам-Гірей так тяжко зрадив нас?
Він за два дні міняє три личини,
та ще й четверту має про запас.
У них там в небі зоряно і птично.
На цілий степ велика виднота.
А може, й справді їм було незвично —
такі ліси, такі тут болота?
Чи, може, рана дуже дошкуляла,
його ж там куля трафила в седно.
О де мій Корсунь? Де моя Пилява?
Де перемог високе знамено?!
Хіба з добра покликав я орду?
Я біля нього — як на прив'язі,
усе якоїсь пастки жду.
То хоче ласки в короля зажить.
Це хитрий хан, він знає, що він робить, —
якщо побіг, то він уже біжить.
їх за два дні сім тисяч полягло.
Або ногайці. Пригорща народу.
А понад них вірніших не було.
Не те що цей усохлий скарабей.
Але біда спіткала і ногайців —
загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.
Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.
Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу
і палили над ним перемоклу в полі
солому.
Щось кричав мені хан, аж слова на дощі сичали.
Дотлівала солома. Татари молились: "Алла!"
І на цей раз мене стерегли вже самі
яничари.
Полонянка підкралась. Дивилась на мене, сумна.
Ні, не був я в кайданах. Мені тільки надборкали крила.
І від голосу волі лишилася тільки луна.
де бились ми з навалою ворожою,
чумиза кримський, він мене держав
почесним гостем, тільки під сторожею.
А що найгірше — не чекавши зради,
за ханом гнавши в зливу грозову,
я там залишив знак своєї влади —
мою печать, бунчук і булаву.
Дісталось їм шатро у килимах,
залізом ковані шкатули подорожні,
і всі листи, і срібний каламар…
Всього в житті траплялося мені.
Був у тюрмі. В турецькому полоні.
Але в такій безвиході ще ні.
Щоб втрапить до таких тенет!
Як чорт кощавий на корчі,
в сорочці чорній аж лискучій,
у пурпуровій опанчі.
Намет шовками ворушкий.
Кунгал. Кинджал. Священний чорний камінь.
І золотом розшиті подушки.
Серед наложниць і дружин —
він як суха голівка маку
серед настурцій і жоржин.
гаремник, цап гірський, бабій!
Щоб навтішатись після бою?
А що, якщо програєш бій?
тряслася, вп'явшись у гарбу?
Щоб ця чадра з такого личка
десь зачепилась за вербу?
чи ти кумису перепив,
що в свій гарем як вовкулака
ще й це дівчатко прихопив!
І гроші ті привіз, умиливши коня.
І почалися інші вже митарства —
знайти своїх, не гаючи ні дня.
Віддали тільки наших коней.
Розступилися мурзи, і вийшли ми із намету.
Та й поїхали-джура і гетьман його законний.
Та ще ту полонянку на сідло вже взяли як
мертву.
Оце дожився, Богдане, викуплений на старість.
Хоч дівчину врятували. Одну зі всього ясиру
Одсипавши хану за неї
Усе, що там ще зосталось.
Над ними небо мов сіряк
Таке безлюддя марне і смутне.
Ніде нема ні коника, ні плуга,
хіба що полем заєць дремене
Зчинила грай. Хотілося тепла.
Гіркотний дух дощем залитих згарищ
нам підказав дорогу до села
Яка тепер ночівля? А ніяка
Хто прийме нас, народ повигибав.
Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,
на всіх тинах макітри порубав.
Постояли. Зайшли в якесь подвір'ячко.
Осель нема. Сади іще живі.
Та все біжать по двієчко, по двієчко
куріпочок рябесеньких в траві…
Та й знов пішли, полями навпрошки.
Мій джура онімів, ламає батіжки.
Вона журилась, що застане пустку.
Мій джура посадив її в сідло,
підняв на руки легко мов пелюстку
Ну, врятував я тебе, однісіньку.
що їх у Кафі туркам продадуть,
що їх на чорноморські торговиці,
сирицею пов'язаних, ведуть?!..
Вони ячать, благають: захистіть!
Простіть мене. Від Ворскли до Дунаю.
По саме море, по Стамбул простіть!
Орда ордою, все бере в ясир.
…А джура кутав дівчину в кирею.
А тихий дощик в полі моросив.
А молоденьке! Ще й не на порі.
Як пташеня, на грудях в джури спало.
Ото набралось страху у ханському шатрі!
Пішло шукати, мо' яка рідня.
І поки йшло, усе ще оглядалось
А джура мій мовчить, пришпорює коня.
Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
десь має ж бути, десь вона та є!
Своя. Свобідна. Ще не занапащена.
Де вже не владен лях ані Аллах.
Дністро і Буг, Поділля і Брацлавщина
самі себе вивозять на волах.
Підводи витягають з багновиць.
А на возах — старі, уже як мертві,
обличчями до неба, горілиць.
І поля шмат, і для дітей прожиток?
Скриплять вози — кудись на пустопаш,
на вільні землі, людський неужиток.
Змиває дощ дорогу і мене.
Я розминаюсь із своїм народом.
Та й краще так. Ніхто не прокляне.
ось люди йдуть, а скрізь одна руїна.
І поки я їх визволю з ярма,
то чи не мертва буде Україна?
де вже воли до ясел заревуть,
бездомні люди, спраглі за свободою,
свої селитьби слободами звуть.
Що він біду міняє на біду.
Бо хтозна, чи він знайде там свободу,
чи ще одну збудує слободу.
ЗВИЧАЙНІСІНЬКИМ ДЯДЬКОМ,
намацавши зашкарублими пальцями пощіляні двері
постояти на порозі,
п'ятірнею пригладити нечесану макотирю, —
кожен тобі посунеться,
кожен до тебе вип'є.
кожен тобі вилає Хмельницького!
Мій Боже, що ті люди мелють!
Слова ганяють як плотву.
Все лають Хмеля,
лають Хмеля —
за москалів, за татарву.
За цю мокву непроторенну.
За Берестечко, за вола
І навіть лають… за Гелену!
За те, що ляшкою була.
По той бік світу вона вже ж не ляшка.
Ій-Богу ж йому, псяюсі, не з медом.
ось ваш гетьман,
лляні Сорочинці!
Зеро. Нуль.
Чоловік без шани.
Ось ваш гетьман,
Ромни й Вільшани!
Омию душу у добрі і злі.
Ба, може, часом гетьману потрібно
пройтися пішки по своїй землі?
ДУША ЛЕТІЛА НАД УКРАЇНОЮ.
Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки.
А де ж мої Немиринці і Гнівань,
Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!
Мій Лютіж, мій Перечим і Сущани,
Копичинці, Зозулинці, Тальне,
Попасне, Очеретяне, Гречане,
Затишне, Бурякове і Хмільне!
Прилуки, Луки, Липи, Липовеньки.
Лелеківки, Березівки, Стави.
Дубовий Гай, Гильці, Берестовеньки,
Великі Бубни — що ж задубли ви?!
Пивці. Підварки. Вергуни. Баштанівка.
Висока Піч, Домашлин і Пиї.
Житомир. Воєгоща. Каєтанівка.
Межирич, Коломия, Турбаї.
Вишневий Хутір, Хортиця, Хотин.
Підгайчики. Опішня. Обиходи.
Батурин, Бережани, Рогатин!
Сховалися, либонь, під хвартухи
Мар'янівкам, Мотронівкам, Варварівкам
Іваньки, Андруші і Явтухи.
Тишки. Почали. Вовковиї. Стрий.
Куди не глянеш — Гайворон і Галич.
Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий.
Халча, Шандра, Кандиби.
Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.
Оце ваш слід, приблуди і задиби,
отой татарський клекіт — Кагарлик!
Бербери. Печеніги. Карачаївці.
Підляшки. Годи-Турка. Москалі.
Відчаялась. Втомилась. Призвичаїлась.
Чунгул, Пекельне — на своїй землі!
Іркліїв. Мліїв. Злобин веремій.
Великий Стидин. Халеп'я. Холоп'є!
Ліпляве братолюбних Балаклій.
А он і Київ. Подивись — та пильно.
Моя Вкраїно, ти це чи не ти?
Скрізь Лиховки, Недогарки, Топильно,
Погарщина і Рубані Мости.
Зарубинці. Попільня. Попелюхи.
Попонне. Погорільці. Гробове.
Нежиловичі. Несолонь. Свинюхи.
Кальне, Грузьке, Холодне і Криве!
Бориничі. Дуліби. Гориславичі.
Яриловичі. Княжичі. Пеньки.
Старі Червища і Нові Безрадичі
Нові Голгочі на Чотирбоки!
Спасибівка. Терпилівка. Адами.
Звенигород. Гостомель. Хотимир
Мала Глумча з Веселими Тернами
і П'ятихатки між Семимогил.
на Кусноньки подертий у ярмі —
великий край Неданової Волі!
Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!
НЕ ВІСТІ, А ТРУТИЗНА.
Дзвін бамбиляє десь в монастирі.
Поклони б'є у Лаврі Йосип Тризна,
і з гніву плачуть сиві кобзарі.
І шляхта знову шастає проз Львів.
А люди кажуть: — Це Хмельницький винен.
До чого Україну він призвів?!
Від цих чуток, здається, трачу глузд.
А може, часом гетьману потрібно
почуть про себе правду з перших вуст?
І глас народу чую, він несхвальний.
Упитий дядько не-минай-корчма
розкаже більш, ніж писар генеральний.
Ішов кобзар. Маленький поводир,
що був його великими очима,
сказав, що де він з дідом не ходив,
гетьманська влада скрізь уже не чинна…
А звідусіль — про злочини і зради.
Вся Україна хвора від чуток.
Але ж чутки — то потеруха правди.
він неприступний, як судейське жезло
Лише якесь щеня із чагарин
внизу на мене щевкнуло і щезло
Я в Маслів Брід — і там уже стіна.
Я по залогах — а залог немає.
Куди не ткнусь — ніякий сатана
мене уже за гетьмана не має
знайшли ми цю фортецю і залогу
Під їхали до неї через яр.
А тут залоги — цей один зброяр.
А може, він Мамай. З'явився, та і вже.
Що тут було, — лише ці мури свідки.
Порубаний зброяр руїну стереже.
в урочищі, що зветься Гончарі.
Спимо на сіні. Тут всього задосить.
Вода з ріки. В пивницях є вино
Шрамко чутки із Паволочі носить.
Про бій, про дощ, про хана, про комету
Та журиться А часом принесе
то гарнець бобу, то кавратку меду.
СВІТИТЬСЯ БІЛА ГЛИНА.
Чорніють старі бійниці з тернової гущини.
Мохами беруться мури. І жевріє дика малина.
Вночі ухикають сови і шурхають кажани.
Десь дзвони далекої церкви
потужно гудуть над містечком
Хто свічку тепер поставить за душу мою хмільну?
Я, гетьман Богдан Хмельницький.
розбитий під Берестечком.
сиджу у старій фортеці і долю свою кляну
Стежки позаростали Ворота в бугилі
Усі мене зреклися. Лише віщунка відьма
ізвідкись прилетіла, і каже — на мітлі.
То випере сорочку, то їсти дасть і пить
Їй стільки літ, що вже немає здачі.
А ходить. А живе. А голосом скрипить.
Що тут не переможеш. Ото ж бо і воно.
Якби ж ти був послухав. Я вже й сама не рада,
що бачу все як бачу, бо так мені дано.
Віщує і ворожить, і рани замовля.
Вона мені впеклася. Вона мене заїла.
Але такої відьми нема і в короля.
Погомонять. І вип'ють як коли.
а тиша мружить обрій — не здрімай! —
тендітний джура, як шляхтянка з вусами,
і той в боях порубаний Мамай.
та "гей", та "ой"
тихенько заведуть —
ішла вдова з дитиною.
Та як за мужем побивалась дуже
і як спитала ворона тоді, —
чи він не бачив, ворон, її мужа?
— Аякже, бачив, — каже він вдові.-
На кучері наступаю.
Тричі на день провідую,
і снідаю, і обідаю…"
біда народ наш доганя?!
у завірюхах вороння!
і дощ вже сам собі набрид.
Не опливе на руки воском
священна тиша панахид.
І вбитим арміям обом
тінь мовчазного кармеліта
рахує чорним рукавом…
лицем в п'явушник мочарів!
Медових зір важкі покрупини
летять проз очі матерів.
той темний похорон без мар —
як звірі й тіла отласину
істягнуть з білих костомар!
М'ясниці вовчі, стовквище густе.
Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.
Кого захочете, того собі й з'їсте.
Відійдете, гладкі і трембухаті.
А вранці дядько все цабе та цоб.
Сидять ворони на Господній хаті,
у мальвах крові сполоскавши дзьоб.
та й далі їде, звісив личаки.
Спускають люди в нетеч-калабаню
з грузьких дворів юрливі ровчаки.
в оцій фортеці день по дню
тіла, погризені вовками
в бездонну душу хороню
Хто в чистім полі витеше труну?
Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною?
Хто заболить словами об струну?
Хто вас впізнає у кривавім клоччі?
Хто крім дощів поткнеться вас обмить?
Хто гайворонням вицабані очі
червоною китайкою затьмить?
Які ж вас дзвони одридають?
Хто проведе у Божу путь?
Своїх — то з честю поховають
А наших — просто загребуть.
Назвуть вас зрадниками, страдники
імено ваше осквернять.
А раз ви зрадники, то й зрадники
то можна й землю зарівнять.
Та не яку ж, а вашу власну,
що ви за неї полягли
Ви ж до чужих земель не сласні. —
кого ж ви зрадили коли?!
Яку порушили угоду,
чого хотіли не свого?
Таж зрадник власного народу —
хто вірний ворогу його!
Хто не умер від ран.
їсть болотяну чичву і лісовий катран.
В голодних селах вимерли цимбали.
Убиті коні в моховій воді.
де рештки мого війська видибали.
і я один на всенький кругосвіт…
Та й вип'ю ще раз. Отако
Розпряга-а-айте, хлопці, коні!
Розпрягайте, хлопці, ко —
Піду на Запоріжжя.
Дожидатись перестану.
Я ж їх перевішаю, я ж їх переріжу.
я ж перед ними на коліна стану!
Я їм скажу: чортові душі.
є ж іще сила в цій булаві!
Я ж не лежень, я ж дужень,
я ж того й занедужав,
що не знав, чи ви хоч живі.
визволяйте край з-під кормиги.
Ну, а я… Зрештою, геть мене.
коли я вже вам не до шмиґи
Аби кращий, хай буде так.
Я ж не піду,
як титар із карнавкою
довір'я назбирати на п'ятак.
як вам на греця слава Жовтих Вод,
то проміняйте славу на халяву,
і засміється сам Іскаріот!
А я покочусь по оцій землі —
п'ятим колесом вашого воза,
десятою водою на киселі…
ЗАСНУТИ Б ЧИ УМЕРТИ…
Ліси шумлять. Не спиться. Постарів.
Волочить місяць промінь перетертий,
як зав'язку гранітних постолів.
Уранці встати, думаю, чи варт?
У Паволочі дощ. У нас принишкли трави.
У відьми поперек. У мене голова.
що я її не слухав, не вірив, а дарма.
Та відьма як сльота. Хоч би літала в комин.
Та в цій фортеці й комина нема.
тут навіть є щось схоже як для трапез.
Дубовий стіл і старовинна піч.
І хоч склепіння проточили зливи.
і вже та піч розтрісла увсібіч,
ще кахлі є зеленої поливи —
якась жар-птиця, виноградний лист
і лев зелений, китичкою хвіст
І сажотрус з драбинкою, і кінь.
і ще химерних кількоро створінь
І кубки є. Начиння для потрав
Розсохлася бандура зброярева —
у простінку стоїть. Мабуть, давно не
грав
тримає стелю в себе на плечі
І на гіллі оленячого рога
ще навіть є недопалок свічі.
рудий мисливець і трава зелена.
Все занепало, все взялося плямами.
Вже цій фортеці років триста є.
Та при дзиґарку пані порцелянова
все ще на мармур ніжкою стає…
Тут грали полонез. Тепер тут тлін і мох.
Підземний вихід до ріки. Провалля.
І кості в ланцюгах. Мабуть, тюремний
льох.
Любило панство кам'яні парсуни.
Колись тут жив. Тут гоцав на коні.
Ці вина пив. Любив якусь красуню.
Надбитий янгол молиться над ним
зелено-синє око вітража
мале віконце ґратками в траву.
Де я ходжу, і стіни мене глушать.
А часом сплю надворі на кошмі, —
під небом сни за горло так не душать.
єдиний пагорб серед цих долин.
І скрізь по схилах — мов кроти нарили —
червоних, жовтих кольорових глин.
Колись були тут села, хутори.
Осипався ґонт. Вода втекла зі студні.
І по долинах щедрих узбереж
вже не квітують села многотрудні.
Усе в тернах. Бур'ян та кропива.
Малий ставочок. Чапля миє ноги.
Вночі кричить болотяна сова.
На землю душі дивляться з небес.
І риє призьбу здичавілий пес.
Ані двора. Церковці й поготів.
Лиш на узгір'ї декілька хрестів.
Оце й весь слід народу безталанного.
Гончарські печі заросли хвощем.
Пройшов по селах смертоносний Ангол.
дорогу в рай показував мечем…
Хто спричинився до таких заглад?
То налітали турки і татари.
То облягали хотинський боркулаб.
литовський князь Ольґерд або Кейстут.
посівши край по всі його тополі,
тут потім рід шляхетський не один
чинив свої наїзди і розбої
То танцювало панство па де грас.
То ми шаблями брали ці фортеці,
то ці фортеці добивали нас.
Мете, летить, як в полі кураїна.
Лише оця фортеця ще стоїть
нездвижно, бо вона уже руїна.
Тут пил і прах, і цвіль, і порохно.
У мурах скрізь проломи і провали.
Але в пивницях є чомусь вино.
Мабуть, усі усіх тут повбивали.
Душа руїн відкрита небесам.
Ще й лицар той. Над ним упала стеля.
Скришився мур. Тепер ми сам на сам.
Чи граф, чи князь, убитий чи помер?
Яких родів шляхетному відламку
в якому сні приснився я тепер?
І в камені цей пан ненавидить мене.
Дивлюся в поле з обімшілих веж.
Моя душа як випита карафа.
Здається, я вже кам'янію теж.
Чого ропщу, примножую гріхи?
Я був щасливий, дякуючи долі.
Могутній був і вільний від пихи.
Я мав з людьми велике суголосся.
Зробив я діла, може, і не гурт.
А щось та щось мені таки вдалося.
кресали іскри ого-го!
Писарчуки універсали
писали з голосу мого.
Сам Кромвель, Кромвель з-за туманів
мені вітання слав як брат.
Дрижала Порта Оттоманів,
Молдова, Крим і Семиград!
Не підкоряв чужих народів.
Пошану шаблею здобув.
І судний грім моїх морських походів
ще й досі чують Кафа і Стамбул.
Ще наша воля не світала,
вже знав, для чого я живу.
Ходив із батьком на султана
і з Сагайдачним на Москву!
Я Польщу в Польщу пересунув.
Мав жовч і мед в каламарі.
Моїх полковників парсуни
британські пишуть малярі.
Посол з Венеції з'являвся.
Султан турецький слав дари.
Я визволяв, я визволявся!
Я міг сказати правду при
самому Богові!
Я віру
вивозив з наших бездоріж!
Не дався Яну-Казиміру.
Я скорше дуба вріжу, ніж
мене поставлять на коліна.
Мені життя не дороге.
Аби сказала Україна:
оце так гетьман! Гетьман, ге?
Затуманіє серед нив.
На пам'ять вузлики зав'яже.
чим перед нею завинив.
оте презирливе: ага,
це ж він підписувавсь — підніжок,
чиєїсь милості слуга!
Лигавсь з боярами товстими,
лукаво руки потирав.
Це ж він то з тими, а то з тими
лестив царю і туркам потурав!
дійду й не до таких ошуств.
Та я не те що там підніжком —
я чортом, дідьком підпишусь!
З ляхами вип'ю море кави.
Зміняю біле на рябе.
Ну, хитрував, лестив, лукавив…
Чого добивсь?
Лиш уплямив себе!
душі моєї синій чистовід!
В моїм гербі були гармати,
по дві — на захід і на схід.
На рукаві то крук, то сокіл.
Щоб лізти згинці під руку чиюсь,
я, може ж таки, зависокий
Якщо й лукавив — не з добра
Вибираєм ми дорогу.
І вона нас вибира
Довкола море, й не одне
А в нас що не сусід — братання.
Так і дивися, що вковтне.
що напосілись гамузом? А тпрусь!
Живу. Труджусь. Порад не потребую
В своїй державі якось розберусь
Як свині, риють до моїх границь
Лиш з України виметеш корону
а цар вже в душу скипетром — пихиць!
я вільний гетьман вільної землі! —
я мушу їм чубрикатися в ноги.
сквернити очі до такої тлі!
У грудях стлумивши плачі.
Я знаю грамоту свободи —
її підписують мечі!
на довгих титулах царя,
свою вогненну муку гасячи
в колодязі каламаря.
І чорту — на, і Богу — на.
Та найстрашніше — очі, очі! —
скажені очі Богуна.
А на Страшному стрінемось Суді,
Богун мені подивиться у вічі, —
що я скажу йому тоді?!
розхриставшись в своїх святих обуреннях,
я кинув серце, як чирвовий туз,
єдиний козир. І зостався в дурнях.
Сказав собі: ти хочеш перемоги?
І одімсти — так наче умасти.
І встань із мертвих — наче витяг ноги.
Бо правда що? Поможеться, якраз.
Недарма кажуть: "щирі українці".
Ця клята щирість погубляє нас.
Умру в багні, воскресну в Богуні.
Бо він — Іван. Іван — то є син Грому.
Він брат всього святого у мені.
слова і славу, хром і храм, —
мої слова ревидувати
не вам, паскудники, не вам!
який то біль в моїх словах.
Як дерево, широке листом,
шумлю в свободи в головах!
то хана кликав, то Москву, —
і не для себе ж я живу!
в ставку розводив коропів.
Та й чорт із нею, із свободою,
щоб я за неї так терпів!
У мене жінка дебеленна,
у мене коні — ігиги!
Тугі, як пазуха Гелени,
стоять в полях мої стоги.
У мене вулики і волики,
у мене займищ і толок!
У мене вороки і сволоки,
і хата, взята на кілок.
Такий жупан. Такенна шапка!
І скрині ковані, ая.
Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка
у копанці — і та моя.
Така ж моя, така ж моїсенька!
А ріки — медом, молоком.
На колодках дівує пісенька,
а я підперся кулаком.
Чого мені? Вірнопідданець,
плету життя з повільних діб.
Богдан Хмельницький, хуторянець,
домодержавець, власник дібр.
Доскочив би у панства похвали.
Якби я тільки захотів продатись,
мені б за мене дорого дали.
він тобі пануваннячко.
І ніякий Потоцький не захоче голову відрубати,
якщо вона порожня, як горіх-дутель.
порожню, як горіх-дутель?
А що ж це мені за пики корчить вишневий
бутель?
то малий, то великий.
хмуровоке барило, і ніс як багруля.
Якої ж я масти?
такий чорнявий хлопець-хорошень!
Хмелений сонцем, чупер на брову.
Коли ж надбав я пику цю криву?
Затуліть мені очі якоюсь живою долонею!
Коли саме?
І що це за вим'я з чотирма носами?
А оце голова на плечах,
як горіх-дутель
в бутлі з червоним вином
сидить, балакає з Богуном…
Бо поки я від горя соловів,
він тридцять тисяч війська у неділю
вночі через болото перевів.
А він звелів у тій трясовині
костити греблю хмизом, жупанами,
возами, повстю, діркою в човні!
Сідло, бордюг, баняк і кобеняк.
Брела голота… І жінками Лота
білів, болів березовий стовбняк.
Товкли в багву останнє таганча.
Щоб рятувати не козацьку шкуру,
а руки, що згодяться для меча!
Недвигу-каліч неводом вели.
І виповзали чорні, як анциболи,
набравши смерті повні постоли.
Богун останній увійшов у ліс.
А сторопілим після сну гусарам
лишив болото з греблею взаміс!
А може, хай вже гетьманує він?
Той вміє так розколихати духа,
що Україна загуде як дзвін.
і під мечем не всидить, як Дамокл.
Той буде сам мечі собі кувати.
Не старчить сталі — викує з думок.
Вже віку доживатиму будь-де.
Або сліпого гетьмана з бандурою
колись в степах мій джура поведе…
Г-ей, та було ж нас доволі! А зосталось триста.
Гей, та було ж нас триста, та усі шаблисті.
дві душі зосталось, та й ті непаристі.
Госа, хлопці, госа, понад берегами!
Тече річка кервавая темними лугами.
Біжать ляхи до берега,
да всяк сполошився.
Всі козаки повбиваті,
а один лишився.
Стоїть собі у човнику в постреляній свиті.
Стоїть собі проти неба — як один у світі!
А не жалько ж йому вмерти, ні що кулі ріють.
Тільки й жалько козакові — мати
постаріють.
стрілив чотирнацький.
Понашевкувалось шляхти — убивати хлопа.
З карабинів ціляться, лігши на вали.
Гаркоту-гармату в нього навели.
ні пищалі семип'ядної.
Тільки й є, що коса,
та і та пощерблена.
Чи не одняв у своєї ж смерті?..
А він стоїть, косарює, та й посеред
річки.
Цілять йому у личенько, цілять йому в серце.
А він себе лясь по грудях, та й по білім лицю —
докучають комарики гей у косовицю!
кидай косу тую
Подарую тобі життя
й шаблю золотую!
— Я вже, — кае, — ваша милість, о життя не дбаю.
Може, вцілиш, ваша милість, в мене хоч тепер ти.
Я вже дбаю, ваша милість, щоб по-людськи
вмерти.
вбить мене несила.
Оддав смерті свою косу,
а вона й скосила…
ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.
А інші потрапили в пастку,
і десь їх візьмуть в полон
Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть до своїх родин.
А я, переможений гетьман, сиджу тут, як
перст, один.
що знову пекло в нашому раю?
А я мов риба з побілілим ротом
на той гачок на сволоці клюю.
Вже хоч співай Давидові псалми.
Болючі дні, безсонні мої ночі.
Усе ж було за нас! Але програли ми.
Сиджу в облозі смутку і сльоти.
Зелений кінь з полив'яної кахлі
копитом б'є у скроню самоти…
Чень до кісток пронизує сльота.
Провільгли стіни. В кам'яному чреві
сиджу як Йона в череві кита.
набрижжив чоботи і йде.
Вже інший втік би у Великий Луг.
— А винеси-но свічку проти грому, —
сказала відьма. Виніс. Грім ущух.
Без дому, без жони сумні мої літа.
Дивлюсь на джуру, думаю: щасливий!
Дівчаточко для нього підроста.
І протряхає стежка вже як де.
Кажу йому: — Чого нудьгуєш, хлопче?
Сідлай коня. Вона ж тебе там жде.-
Кажу йому: — Служив ти мені ревно
Тепер іди, дай Бог тобі сім'ю.
Відмовчується джура. А згадує напевно
ту дівчину — як доленьку свою.
Гадюка обвилась, у серці як жало.
Я теж кохав. Та доленьки і дива
в житті у мене так і не було.
Красуня, пані, жінка, не дівча.
На неї задивлялися панове
усього чигиринського ключа
Була як опік серця і чола.
Ото колись одна така Гелена
і до війни троянців довела.
А ні, то знову хмари.
Пливуть, пливуть, пливуть…
А й справді наче дим.
Оджевріло життя… Клубочаться примари…
Як був я молодим… як був я молодим ..
А он і ті — єдині, хто простить.
Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.
І матінка моя, лебідонька, летить…
що по загладах був уже травою.
Я пам'ятаю батька не старим
І матір пам'ятаю не вдовою.
і Дике Поле за ярами й хащами.
І Тясмин, де колись кусали комарі
святого Афанасія Сидящого…
Поліг мій батько у кривавій січі.
ловив я кожну вість, яку несли прибулі.
що батько — непохований! — лежить на
полі бою.
І скільки їх, Бог відає…
Та ворон, що їх знає, не раз на день
провідує. .
були колись лицарству за домівку.
І за твердиню в битвах. А мені
вони уже — як призьба для угрівку.
дорога заростає кропивою.
На схилах риє кольоровий кріт.
І тиша тут здається гробовою.
І я на нього тут дивитись мушу
Його свобода в кам'яному сні
ніяк не може випростати душу.
У латах він, а я в своїй куверті.
А я собі і думаю: — А мо',
і він, і я — ми вже обоє мертві?!..
Свистить моя гетьманська калита.
Бог, пропитавший Ілию од врана,
і нас тут теж як-небудь препита.
Стара віщунка зварить пообідать.
Шрамко приходить з міста як коли.
Одслужить в церкві та й бреде провідать.
як сивий припутень кульгає…
в причаєній зівсюди небезпеці —
сумна залога мертвої фортеці.
на власні очі бачив якісь тіні.
І хоч не дуже вірю чудесам,
а все ж якісь тут шерехи постійні.
То сажотрус із комина з'явився.
Щоправда, я не так щоб і тверез, —
але ж і він на мене подивився!
І тче павук свою прозору нить.
Вночі тут ходить пані порцелянова,
От-от розіб'ється, дзвенить.
То наче тихо брязнули ключі.
Щось жебонить. Щось вевкає в болоті.
Упавші духи плачуть уночі.
оцю стару фортецю обминають
А що один тут привид п'є вино,
то добре, що вони іще не знають.
І Мати Божа дивиться з іконки,
як я тут п'ю, розхристаний, розхряпаний,
аж мерехтять в очах зелені коники.
Чей думають, що здався я, затих.
Шрамко десь чув — король за мою голову
призначив десять тисяч золотих.
Я тяжко пив і лаявся словами.
всю ніч хитали головами.
Чи ми вже здобич для чужих сваволь?
То хану дай за себе відкупного,
то голову оцінює король!
що ти її оцінюєш?.. Овва!
Якась у мене в голові веремія.
От буває ж,
на воротях бовтається пані Гелена.
Та світ же білий мені потьмарився!
Ти не повісив її, ти, може,
так тільки, здумав, завдав до льоху?
Ти був сліпий. То душа блудодійська
Вона не варта твоєї любові.
Коли я додому заскочив — для війська
в коморі взяти ті гроші скарбові, —
їх не було вже. Бо пані дому
ключ віддала своєму коханцю.
А той признався. І в тому, і в тому.
Хотілось, бач, жити йому, поганцю.
Суд був короткий. Війна. Жарота.
Мотуз на шию. Кінь під ворота.
Очі замружив — як хвисьну коня!
Кінь як рвоне у степи навмання!
Тільки й знялася зелена шквиря.
Тіло гойднулося наче гиря.
Пані Гелена, зелена гадина.
ЩОДНЯ
ТОЙ КІНЬ ЛЕТИТЬ У СТЕПАХ НАВМАННЯ
ЛЕТИТЬ БЕЗ УПИНУ
НА ЗЕМЛЮ РОНИТЬ КРИВАВУ ПІНУ
Сину мій Тимоше, то ж був не наказ.
То ж була розпука, то ж був тільки шал.
Сину мій Тимоше, що ж ти поспішав?
Сину мій Тимоше, степове лев'я!
Я ж коли у гніві, то уже не я.
Це якби Виговський слухав моїх слів,
скільки перевішано вже було б послів! —
від царя, від хана і від короля.
Сину мій Тимоше, степове орля!
Батьківські ворота
ДАЛИ ПОЦІЛУВАТИ ХРЕСТ?
Чи сповідалась,
як честь жоночу процвиндрила?
Та було ж її прикопати за тисячу верст
від святого християнського цвинтаря!
ту лайдачку,
синів моїх ненависну мачуху.
Оту гадюку, змію зелену!
Мою Гелену… мою Гелену…
А в тебе ж вірності як у шелягу срібла.
Було б шануватись, моя замороко,
хоч для годиться, про людське око.
а так шалатися в глупу ніч! —
Ти ж не якась там хльорка,
Як в домі чисто, й чорт мені не брат.
Душа ж і так стоїть на перехресті
усіх обманів, підступів і зрад.
То ще і ти обманюєш мене?!
Десь має ж бути в світі пристановище,
де в серце жодне стерво не вджиґне!
Та я ж би вмер за твою сльозу
А ти ж то, ласки моєї замість,
таку ганебу, таку мерзу!
Бо що ти знала? Шовки та люстро
Та златоглави, та води колонські
Та різні мислі свої вавилонські
ХМІЛЬНОЮ КРОВ'Ю НАЛИЛАСЬ.
фортуну гонором хвицала, грудьми гріховно нап'ялась.
Ходила, наче королева.
А як мінилася в лиці,
коли сорочка перкалева згорала в мене у
руці!
щоб я достоту скаженів,
тремкою цнотою лякала,
то скаже: мій,
В шалу розчахнутих колін
які слова ти шепотіла
шовковим голосом своїм!
несла крізь ніч мою жагу.
Та я ж без тебе тут лишився
як пожарище на снігу!..
не було нам стриму,
до Молдови, до Варшави
чи ізнов до Криму, —
Кажу: — Не журися.
Кажу: — Пані гетьманова,
ти ж мені дивися!
до стремен припала:
— Коли я тут що абощо,
то щоб я пропала!
мусив замовкати.
Чи мав тебе, моя мила,
в замки замикати?
КОГО СОБІ З'ЄДНАЛА?!
Така красуня, вінчана жона!
Чи вже себе й за устілку не мала, —
чим уподобавсь, смуток тебе зна.
Солодкомовний, у лакействі — зух.
Його слова б у мисочку — маляса,
у спеку можна вивестися з мух.
блідий холуй, драглистий від сидні,
моєї пані ниці емпіреї, —
він так доповз, не втримавсь на коні.
Закрався в душу якось. Недарма ж
Лишив на нього птаство й рогатизну,
льохи із ренським, саджавку і саж.
Така порода, вутла і плоха.
Я ж думав так:
як до меча нездатне,
то певно ж і нездольне до гріха.
Чи, може, це в тобі той вавилонський блуд,
що ти їх всіх підпалюєш очима,
як хтива іскра, кинута на трут!
Збагнітований Божий дар.
Де ж ти, дівонько, красна чічко?
Де ж ти, жоно, чистий олтар?
Щось довго йдеш ти.
Сивий волос почав укидатися.
Дотліває душа до решти.
А куди ж від себе податися?
Уздріваю в горілці суть.
Счервеніла уже калина,
Що за гробом моїм понесуть…
Був женило, джиґун, не послідній таки бабодур,
Може, й десь полишив самосійні діти.
Та й не молод уже. А укліпився в голову дур.
Приманячилась жінка
Над всею цією різнею,
над блюзнірствами світу — святиня моя сливе
Я кохав не одну А щасливий був тільки з нею
Не чіпайте її. Вона мені в хмарах пливе.
Хтось казав: та вона ж у тебе руда
Ох як жар! Та й краси ж гордовитої
Після неї кожна — як прісна вода
після оковитої.
зголоднію
Ой да
як захочеться жінки,
аж тісно мені в кунтуші.
Бо похід то похід.
А підвернеться, гляну — хвойда.
Так і верне з душі.
Ночівля яка чи корчма.
Не одна й молодиця
ласкава була до мене.
Сідло в головах, під боком кошма.
А сон присниться — Гелена.
Беріг в душі як найдорожчий скарб.
А він ходив в каптані з позументом,
В казну по лікоть руку запускав.
Воно запхне і совість за манжет.
Таке нікчемне — кидик, сухоребрик,
ще й зачіска ненаська — левержет.
Улестив пані, спритний на підмову.
Нагледів гроші і звивавсь як вуж.
А я в походах. І ключі від схову
довірив гетьмановій, а кому ж?
аби вночі заскочити обох.
Про це й не думав. Поки віриш, поти й
душа не піде в жебри до тривог.
щоб у письмі такого наверзти!
А коли я крізь ніч до тебе мчався —
мій кінь іржав уже за три версти!
Любив тебе, не вміючи звикать.
То чи ж мені, упитому боями,
мущинський дух по запічках шукать?!
Така була, як завше
Лиш не доглупав я у чому річ:
стара віщунка, й слова не сказавши
полізла спати на холодку піч.
Сиділа правда в порожній діжці.
Казна козацька.
Казна що?
Болить, що ти таке казна-що!
як з погорілля, як з-під золи.
Що ви удвох мою довіру,
як свині з жолоба, пили!
Ти ж мені душу всю запомийнила!
Та будь воно прокляте, все ваше кодло,
всі ваші кубла і всі ваші кудли!
Та я нап'юся,
та я заллюся,
та я на камені постелюся!
я ж тут в Паволочі.
багровий сором з лиця утру
Сказав би: вкрав я. При чім тут пані?
Сказав би: каюсь, моя вина.
А він лякаєсь: це все вона!
Ну хто ж тебе, сучий-пересучий сину,
да укусився б ти за язик,
питав про ту соромоту псину
твоїх нічних у мене позик?!
що на мене пальцями тицяють
від Дніпра аж по Віслу,
Я ж хіба наказував, щоб аж так, на
смерть?
В жилах твоїх, сину, кров моя кипить.
Сину мій Тимоше, ти добив мене ж!
То ти пообсмалюєш бороди послам.
Що ж ти так ненавидів мачуху свою?!
НЕ МОЖНА УДАРИТИ Й КВІТКОЮ.
Щоб ти ж мені виріс лицарем,
а не яким душевбогим.
Чи ви ж їй хоч ноги обмотали наміткою,
щоб не боса стояла перед Богом?..
цей біль, цю пристрасть, як жаринку.
Одне, що в Бога я просив —
щоб дав мені забуть цю жінку.
Вона була як слід змії
Як гріх з отрутою надпитий.
Я не ненавидів її.
Я був понижений і вбитий.
Боявся посміху, як пастки.
Ось я такий і воював.
В мені було зерно поразки.
Високу душу теж стрясає дріж
Бо я стояв до ворога обличчям.
а жінка в спину застромила ніж.
щоб попливла в очах мені земля —
сміялось панство і пило мальвазію
за вірність жон в наметі короля
вони кричали ще й: "Віват!"
Мойого болю безнемірність
їм закортіло блазнювать
Умисне брали гетьмана на глум.
Пушкар, Джеджалій одвертали очі.
Хапавсь за шаблю, аж білів, Богун.
З таким лицем як стать під корогви?!
Та щоб якась там жінка недолуга! —
ти гетьман чи ти хто? Та викинь з голови!
Ти ж не якийсь розніжений паночок,
щоб тільки й думать, люб ти чи не люб
Ти маєш двох синів. Дорослих маєш дочок.
Це їм пора любитись, брати шлюб
привів у дім ненависну чужу.
То що ж ти хочеш з того всього мати?
Ну от і маєш зраду та олжу.
Квітучі села спалює орда.
А ти сидиш без війська, без шкатули.
Та ще й про жінку думаєш. Біда.
Од провини чи од вина
Це ж і син мій колись ожениться.
Не дай, Боже, така жона
Ніяк не забуду очей твоїх карсти.
Твоїх колінець, твойого лона,
Згадаю — досі душа холоне.
як знала жіноцьке своє ремесло!
Я ж сам розбештав тебе, єдина
Було, заскочу до свої хати,
щоб до півночі тебе кохати.
Та й знов на ляха або на хана.
Це я винуватий, це я, кохана!
тобі, розкішній, до ласк охочій?
Недоголублю,
лиш кров тобі збурю.
Прийду до жінки — залишу бурю.
я все в поході, все наодлуці.
А ти ж би змерзла була. А ти ж би
рознемоглася в такій розлуці.
Он чоловіки, так ті — в бурдей.
А жінці варто лиш оступитись,
то гріх від Бога і від людей.
Уже й гуляща, уже й повія,
і поговір на неї, і сором.
А жінка ж так — не живе, говіє.
Прости їй, Боже, невільний скором!
Нема чого й розбивати глек.
то хай би в гречці хоч добрий грек!
ти брала собі, рознещасна, на ніч?
Отой слимак, те нікчемне м'яло! —
його хватило, а мене мало?!
була ти мною вже пересичена?
Та з доброго харчу, ледачу й тлусту,
тебе потягло на таку капусту?!
Яка єси — така тобі й шана.
допився до зеленого коня.
Пливе фортеця, як старий ковчег.
І дивна тінь, чудна моя подоба,
гіркий тютюн у люльці притовче.
На стелі дощ наплямкує вже плямку.
І самота в мигтінні свічечок
В дубові двері показала клямку —
як ж чортеня глузливий язичок.
В очах пливуть якісь павині очка.
Шугає вітер. Льонна і лукава,
до мене з пітьми простягла сорочка
гарячим шовком вишиті рукава.
Вернисонця у дурноп'ян.
Ти пий. І чарка серебренька є.
І десь там джура на бандурі бренькає.
Втопити хоче у дощах, пекельник.
Я — горілчаний потопельник.
Я сам в собі зсередини втоплюсь.
Чабульк — і чарочки нема.
Хлюпоче дощ з неораних полів.
Чогось містечко називають Паволоч —
волока, зав'язка від постолів.
Волічка днів у шатах давнини.
"Це мій народ!" — як сказано в пророка.-
"Пшеницю сіяв, а пожав терни".
Вам спиться в дощ на кулаці досад.
Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани,
оце мій самосуд під самосад.
Я вже ослаб, я вам не захисник.
Мені уже три чисниці до смерті.
Я вже гіркий і чесний як часник.
Я п'ю до вас! А ви десь там, десь там —
Настав мій час сказати свою правду.
Кому скажу? Оцим старим хрестам?
Візьміть мене, я смерті не боюсь.
Як Святополк, що звався Окаянний,
я в цій фортеці об каміння б'юсь!
Щоб так страждати через ту змію!
Призвів людей до прірви, до поразки,
то хоч покайся!.. Каюся і п'ю.
То як же пити, із котрого з них?
Зелений кінь з надтріснутої кахлі
копитом вдарив, заіржав і зник.
А кінь помчав. А там же поле й ліс.
ДЕРЖИ, ЦЕ ВІН! ЦЕ ТОЙ, ЩО ПІД ВОРІТЬМИ
МОЮ ЖОНУ ПІД ЗАШМОРГОМ ПРОНІС!
І хто це землю так розколихав?
А ти із мене, лицарю, не смійся.
Ти свою пані теж, мабуть, кохав.
Замкнув свій замок — не влетить комар.
А пані дому любить сажотруса,
а він до неї лазить у димар.
І знов пливе полив'яна рибинка.
Щебече птах. Сміється сажотрус,
аж на плечі підстрибує драбинка.
що я тут п'ю в розхристаній кошулі?
А відьма мовчки у кутку сиділа.
Рухнулася як тінь від кажана:
— І доки ж тут чав'ядіти без діла?
Не знаю сам, заснув я чи упився.
На бочку, на вино й не гляну, обмину.
Хіба що лицар в камені запросить.
Чогось уже не п'ється одному.
Не ласі до питва віщунка і зброяр.
Ті двоє завели: "Та ой не шуми, луже!"
Програли ми. Ніхто нам не сприяв.
До принца їздив — скрізь одні терни.
тридцятилітньої війни
Усі кордони вигнуті як хорт.
Лежать міста, обвуглені, обдерті,
не згірш як в нас після монгольських
орд.
не дикі зграї кочових племен.
То все народи західні, лицарство,
то все війна латинських ойкумен.
Що я додав до того врожаю?
Усі держави б'ються між собою.
Ми ж за державу билися свою.
Фонтанами бив Фонтенбло.
Ще був я не гетьман. Гетьманші
і в мислях іще не було.
я їхав з Варшави аж де —
Його королівської мосці
посланцем до принца Конде.
як я їм тоді підсобив?
Я полк їм послав до Дюнкерка,
і полк той мене не зганьбив!
І все гай-гай, і де воно тепер?
Той принц Конде сидить уже в темниці.
Іспанці вже відбили той Дюнкерк.
Король помер, брат взяв його вдову.
Я в славі був, і я уже розбитий.
Достойно жив, тепер напівживу.
Тут між каміння добре лиш вужам.
і тепер вона вже кажан.
Ніч ночую забув котру.
Хай збувається воля Божа.
Не варить зілля, не віщує. — Ет!
Хоч би послав кому універсала.
Чи дику качку збив у очерет.
Зброяр плотву на нитку нанизав.
"Vae vicitis!" — горе переможеним! —
як той заброда римлянам сказав.
в ліси, в це лігво кам'яне.
А десь, мабуть, як пику в бутель,
чутки викривлюють мене.
Ковбані слів отруйні для пиття.
Відбілює душа свою велику правду
у лузі споминів, над річкою Буття.
в такій тяжкій нерівній боротьбі?
Так, вірив я. Найперше вірив — Богу.
І вірив людям. Людям і собі.
Державний крок, важучий від броні.
Було там все — і навіть хрест мальтійський,
і срібний щит "тевтонської
свині".
Охочий світ служити королям.
І наймані полки. І навіть німець Страус
мені у саме центро поціляв.
І влох, і угрин, і литвин, і сакс.
Принижені вожді принижених народів
послів не мають від таких моцарств.
П'яніли від своєї маячні.
Підскарбії, підчаші, підкоморії.
Коронні, польні, зацні і значні.
Ще й посполите рушення юрми.
Кварцяне військо, рейтари, гусари,
а особливо ті ото — з крильми.
як з ними битись, що така броня, —
в залізо геть закуте одоробло,
є тільки те, чим сісти на коня.
Вгорі перо, на грудях Божа Мати.
На ліктях сяють срібні маслаки.
Таке залізо спробуй проламати.
Оце вояк! — не те що козаки.
Шолом, нагрудник, все на нім як влито.
У нього й кінь захищений як слід.
А ми — у свитах. Куці чорні свити.
Рукава — й ті, щоб вільно, — навідліт.
Він тоне в постіль, як в лебедій пух.
Бряжчать чарки, видзвонюють тарелі.
Фаготи-флейти ублажають слух.
Коштовна зброя. Коні розцяцьковані.
Штани вузькі, незручні для ходи.
Оздобні кубки. Душі не зацьковані.
Угорські вина і старі меди.
землі моєї західний Батий! —
чи, може, в битві, на бенкетах крові
тобі згодиться кубок золотий?!
Ми — щит Європи і свій хрест несем.
Хіба їй що? Вона іще й зраділа —
де двоє б'ються, третьому хосен.
Ось ми сповна зазнаєм свою муку.
І прийде час, безвихідний наш час, —
вона нас візьме під високу руку,
не ворухнувши й пальцем задля нас.
Співає пташка голосом тонким.
Як добре! Ні за ким у світі я не скучив.
Але спинись. Чи й справді ні за ким?
За мачуху простіть, погано вибирав.
Я пережив усе — полон, поразку, відчай.
Приниження — це те, від чого я вмирав.
Я дбав про честь і дома, й на війні.
Отож воно й пило, насмішкувате панство,
бо знало, чим дошкулити мені.
Я тяжко пив і думав про одне.
Щоб так на глум, напередодні бою,
перед козацтвом виставить мене!
моїм нещастям втішена пиха.
Той розум не шляхетний, а шляхетський,
усе привчений бачити зверха —
помовчати, зборовши свою тьму.
І коли б я хотів кому помститись
в житті своєму, то найперш — йому;
а вже такий заникуватий став,
що поки слухать того чоловіка,
то вже би грубу книгу прочитав.
Там наче хто в амброзії умив.
Шляхетна ґемба. Це не те що в мене —
немов од скелі брилу одломив.
Той не привабливий з лиця.
Воно у нього зле, байдуже, —
щось од вчорашнього млинця.
Не пригадаєш, скільки б раз не
дививсь на нього.
Але очі —
як буре небо в сірім клоччі.
А то прокотить по лицю —
як блиск остиглого свинцю.
В зіницях зашморги гойдає
химерно вигнута брова.
Лиця ніхто не пригадає.
Очей ніхто не забува.
Сидів, куняв там у шатрі.
Йому б уже не з Ганімедом
вмочать в гербатку сухарі.
Читає книги по-латині.
Дзижчить як муха в павутині.
Говорить слушні дід слова,
усе за Польщу вболіва.
цей хоч до правди не глухий,
зате командувать плохий.
Чарнецький, чорно в роті, а вже в душі стокрот.
І Страус довгоногий. І Хубальд висівчаний.
Пшепюрський — трохи жевжик і трохи
патріот.
Старезний вже, подібний до сивої сови, —
так наче йому розум хтось білими нитками
рідесенько і швидко пришив до голови.
там на такому пиві настояна пиха!
І той туди ж, про вірність. Чиє б ще говорило.
В самого жінка добра, і сам не без
гріха.
Все танці та забави. Красуня врешті-решт.
Буває, не без того. Але любов їх вічна.
Там хто кому не вірний, уже не розбереш.
Та честь його не вронить, не пустить під укіс.
Вона в нього й Марія, вона в нього й Луїза.
У них у всіх Марії в додаток до Луїз.
їй щось таке гріховне й на думку не спаде.
Та й те сказать, властиво воно б уже й за віком.
Так що король за нею уже не пропаде.
Не буду більше, вчасно схаменувся.
Вони сміялись на ганьбу мою.
А я на їхні цноти усміхнувся.
Хмарки пливуть з Волині на Поділля.
Сказати правду, Польщу я любив.
Сам їй ніколи б зла не заподіяв.
Не я на ці народи ману таку наслав.
Я жив би з ними в мирі. Якби не безголові.
Єдин король був мудрий. То був
Володислав.
Мене вночі до нього таємно увели.
І я сказав: — Королю, вгамуй своїх підданців.
Вони ж мені до розпачу народ мій довели!
Чи дозволу питаєш? За шаблю сам берись.
Ти хто, дитя чи гетьман? Я дав тобі клейноди.
Мені самому скрутно. Вони такі. Борись.
Володислав, що створений для трону.
А це… пшепрашам… це такий король,
що краще носить шапку, ніж корону.
Сказали б греки: схожий на сатира.
Лице вузьке, дрібненьке. Зате ніс —
як за сім гривень дядькова сокира.
Вже Січ прикроїв до своєї мапи.
Мав кардинальську шапочку від папи,
але закон безшлюбности зламав.
Ян-Казимір від нього нижчий.
Я підсадив його на трон,
тепер він хоче мене знищить.
Під Зборовом пани були не дуже браві.
Та я ж їх міг там всіх до одного,
коли заскочив їх на переправі!
Хапало панство хто кого за поли.
Король, зловивши жабу в рукаві,
волав о поміч на усі довколи.
як потопала рать ота вельможна,
як той король хапався за рогіз, —
але й без сміху теж було не можна.
В мені підданець гетьмана презміг.
І звичка, звичка, спадок всіх неволь,
болото… жаба… все ж таки король.
Як водяні цибаті павуки,
забігало те панство по болоту.
Я повернув їм гонор і свободу.
Король сидів, немов забувши про
свою ганьбу. Велично і камінно.
Він був король. Я мусив гнуть коліно.
Воно не гнулось. Я його зігнув.
Я все збагнув, я все тоді збагнув!
Я усміхався білими губами.
Душа стояла високо над вами.
тепер дивився вже згори униз.
А що б піти до голови по розум, —
кого рятуєш? Ворога?! Спинись!
Хай би послухав співи комарині.
За ним і Конєцпольського туди.
Вичісував би раків з бороди.
Я не хотів принизить короля!
Себе картаю в пам'яті живій. —
Чого ж ти їх не вистріпав на Стрипі?
Тепер би не програв на Пляшовій!
Не штука битву розпочати.
І першу битву, й другу, й сьому, —
все мусив я передбачати.
За ці роки я так їх перетряс!
Чому ж не взяв я шапку Мономаха
у свій найвищий, в зоряний свій час?!
Після Пиляви, після Жовтих Вод —
мене ж вітали малиновим дзвоном,
мене ж Мойсеєм називав народ!
Коронуватися в ті дні
на Теодора Начертанного
було начертано мені!
Таке не снилось вичахлим родам.
А цар московський, він якого роду?
Він що, з князів? Я сам герба
"Абданк"!
у них тверські та клязьминські.
Романова знайшли десь, одмили од грязі.
А в мене за плечима всі Київські князі!
Каміння скель — оце мої всі трони.
Над королями страж несуть орли.
А наді мною каркають ворони,
Обличчя скель пооране віками.
Тут нізвідкіль і приступу нема.
Її не візьмеш голими руками.
Не те що цей мурований задвірок.
А про корону це я так.
Мені в короні змалечку цар Ірод.
ПРИНІС НЕДОБРІ ВІСТІ.
Мені тепер не йде із голови,
як полонених, а не менш як двісті,
учора вранці полем провели.
Одному ткнув хоч хліба у рукав.
Не дав жовнір благословить іконою,
а він же сина серед них шукав!
Закаркало, крильми залопотіло.
Аж дріж пішов по шкірі у коня.
Мабуть, він знав, куди воно летіло…
Вони на нас посунули, я вдарив.
Початок був для мого війська вдалий,
і йшлось до перемоги конче нам.
Гусарам крил вже не тримав хребет.
Вже в небі знаки їм були зловісні.
Вже їхні коні їли очерет.
Уже Потоцький у сідло не втрапив.
Уже Пшепюрський з лівого крила
рвонув навтьоки, загубивши прапор.
А хто й на Краків нищечком потяг.
Король їх кляв корчемними словами.
А Єремія кликав до звитяг.
Князь Єремія з Вишневецьких родом!
Мабуть, не менш, ніж вороги, нашкодило.
То ще душа хоч ятрилася болем.
Жолкевський, гетьман, той, що із Жовкви,
іще молився й плакав перед боєм.
Мед-пиво п'ють і по-чужинськи чешуть.
А ці уже і матір продадуть,
І Україну по світах оббрешуть.
Повзли до влади, терлись при дворі.
Відтак з Ревух робилися Ржевуські
і добрі хлопці йшли у Киселі.
Такі свої чужіші чужини.
Але найгірший, звісно, Єремія,
бундючний син волоської княжни.
в віках чорнітиме окремо.
Не княжим знаком, не орлом, —
твоїм відступницьким тавром.
не впишеш кров'ю на гербі —
ні слави Речі Посполитій,
ні слова доброго собі!
Що не орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
свою темноту називавши сном,
бува народ маленький, а — великий.
А ми давно розбовтані багном.
Де воля спить, її ще й приколишуть.
А наші скарги в комині запишуть.
той день і час уже не в далині,
коли задзвонить кожна бадилина
нечутним дзвоном — це вже по мені.
і потьмяніє днів моїх скрижаль?!
Надходить час останньої самотності.
Не все я встиг. Усе не встиг. На жаль.
І жити міг лиш так, а не інак.
І вів людей. Якщо це знак обранства —
який важкий і невблаганний знак!
Моя погибель — мій же оберіг.
Душі моєї грізний Ненаситець
Ще не приборкав ні один поріг.
Моє життя не щедре на "віват!"
Я ж не король. Але якщо вже брався,
то мусив цю державу збудувать.
Перемагав у кожному бою.
Чого ж не одяг я ту золоту обичайку
на вільну й горду голову свою?!
і династичне древо королят.
І мій народ, дорівняний до мене,
уже ніхто не смів би обмовлять.
І нашу славу множили б митці.
Держава — держить. Бо вона — держава.
У неї скипетр влади у руці.
Свободи прагнув, честі і ума.
Та й хто гризеться за корону,
у тому величі нема.
О хижий блиск золочених шулік!
Вони мені показують ученість.
Я теж, мабуть, не темний чоловік.
все залягло скарбницею ума.
Врочистий грім високої латини
і мудра в'язь слов'янського письма.
Польщизну вчив. Французька на мазі.
Якби мав час, теж міг би написати
галантний лист мадам де Шуазі.
І шкельцем грати з королівських лож.
Щоб ми були появлені пред світом
в реляціях послів, в опініях вельмож.
Щоб на жінках блищали коштовності, кольє.
Щоб не до короля, але таки до мене
приїхав той Боплан чи той же Шевальє.
Щоб з'їхались посли. Щоб цісар гостював.
Щоб був піїт, ділами й духом горній.
Щоб той мені піїт хоч жінку оспівав.
Її вдягнути в це, і вже "пардон, мадам".
У них там Фонтенбло. У них герби і леви.
А в нас тризуб князівський. І той же мій
"Абданк".
Щоб знали етикет. Щоб їли артишок.
А в мене вона що, в садку садила мальви.
Полковникам внесла три миски галушок.
козакко, чернь, поспільство для ярма.
Ізгої, бидло, мужики і хлопи,
В яких для світу речників нема.
Ні світського письма, ні людяних понять.
Піїти всіх земель говорять всі до світу.
А наші все до себе гомонять.
Ну, а якби нам матінка Оранта
підкинула Верґілія чи Данта?
і невідомий на весь світ
неодукованого люду
неошанований піїт.
Нам головне — співати про калину.
попід горою кольорову глину.
Не втішений ні друзями, ні дітьми.
Ото, мабуть, єдиний чоловік
мені ще вірний. Крім хіба що відьми
та зброяра і джури. Отако.
Ні жить не хочу, ні вина із бочки.
Я тут би вмер, якби не цей Шрамко.
Хоч є принаймні з ким посидіть мовчки.
Горить багаття. Булькає казан.
І час від часу зависа над нами
коштовностями зір усипаний кажан.
Мені здається іноді, що глухну.
Шугають в пітьму іскри золоті.
Я теж багаття. Погорю і вщухну.
Все виглядає сина у полях.
Усе як душу побиває шріт.
Старі дуби, дукатами торішні,
крізь чорні пальці дивляться на світ.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки.
А знову скрізь те саме, що й було.
Як рік, і два, і три тому, і п'ять.
Як той литовський ціп —
молотить на два боки.
Горить Волинь. Болить Галичина.
Ярема знову людність розпина.
Як хижий звір, живущий навідруб,
якийсь отаман Лисенко, вовгура,
безвинний люд мордує, душогуб.
І вже вступає в Київ Радзивілл.
І що не шлях, то вічний манівець.
От тільки хопим дещицю свободи,
і знову, знову все іде в нівець!
І знов свобода зрубана на пні.
Ох, у житті свобода лиш єдина,
одна свобода — та, що у мені!
Зелений кінь. Ворота. І петля.
І дзвонять, дзвонять, дзвонять,
дзвонять келихи!-
як ті… тоді… в наметі короля…
Я вже і снами вбитий наповал.
А м'ята ж тут — смарагдова, вечірня!
Потреш в руках — як дома побував.
Аврукають на ґанку голуби.
Чиясь душа, рожева як пелюстка,
влітає в дім скорботи і ганьби.
Старшин своїх чекає гетьманат.
І жолоб той на трьох залізних левах
із кільцями — щоб коней припинать.
Бо хто приїде, хто їх там припне?
Сумний той дім і темний вечорами.
Нема Гелени. І нема мене.
А з мене й справді тато був незлий.
Сини мої — Тиміш до шаблі вдатен,
а Юрій до науки, але він ще малий.
мизинчичок, мазунчик.
А вже таке сміливе — моя, козацька, кров.
Під час того наїзду
загилив, пана влучив.
Його тоді Чаплинський до смерті запоров.
Я в Суботів примчався… Ох, сили не стає…
Мій хутір пограбований. Дитя моє убите.
Гелену мою вкрадено. І все вже не моє.
І ти, Великий Луже!
Та будьте ж мені свідками між Богом і людьми,
що був я приневолений хопитись за оружже.
І це кровопролиття тут почали не ми.
Наддуристий панок, хапкий на свіжину.
Законом шестипазурного права
забрав мій хутір і забрав жону.
Де бігав мій хлопчина,
Я вже застав лиш кров на спориші.
побачив раптом саднами душі.
Ото вони, трикляті, а то — ми.
І доки править панство з холуями,
добра не буде людям і з людьми.
за три віки далися нам взнаки! —
станцьовані, оспалі, перепиті,
пихами набахтурені панки.
Вони усі в грабунках одностайні.
То Шемберк в мене відібрав млина.
То Долґерт взяв коня з моєї стайні.
та все лаштують засідки мені.
Не був безпечен вже ніде на світі —
ні дома в себе, ні в Чигирині.
То серед ночі зчинять га-ла-ла.
Аж перша жінка і злягла, і вмерла,
і тиху душу Богу віддала.
Минає рік — він знову за старе.
Чаплинському сподобався мій хутір.
Не оддаси — наїздом забере.
Чаплинському сподобався мій дім.
Він все одніме — і не тільки в мене.
У всіх одніме — і не тільки він.
Звільнятись треба від того звір'я.
Якщо вже я дізнав таку зневагу,
то як живуть безправніші, ніж я?!
Мене ж було й посаджено в тюрму.
А там, в тюрмі, у тиші на відлюдді,
є час про все помислити уму.
І перемогу празнував. Дарма.
Воно з-за ґрат свободу краще видно.
То добрий вишкіл іноді — тюрма.
Уже чужа, Чаплинського жона, —
а потайки приходила до мене,
приносила у кухлику вина.
Сама казала — силою взяли.
Як я крізь ґрати цілував ті руки,
які мені той кухлик подали!..
який мене стеріг. Стеріг мене й прозрів.
І я пішов на Січ.
Помчав тим самим шляхом,
що змалку знав при сонці й при зорі.
у вічних ловах правди і добра.
А запорожці все сидять як соколи
на чортомлицькім рукаві Дніпра.
Признали враз, зібрались козаки.
Ударив дзвін. Мене обрали гетьманом.
І почалося. Я повів полки.
не на розбій нагострені шаблі,
не ради слави і не задля помсти, —
а за свободу рідної землі!
Він ще вважав, що я його підданець.
Так нам судилось. В пеклі наших доль
не знаєш сам — ти бранець чи обранець.
і той майдан, і ті дерева з інеєм.
Мені дали козацьку корогву
і привілеї з королівським іменем.
Я тішився клейнодами своїми.
а не ім'я священне України?!
Приймав послів я у своїй господі.
Пили вино із кубків золотих,
воно було гірке мені на споді.
Я ту гіркоту заливав вином.
Пив за здоров'я їхнє. А Гелена
люльки нам набивала тютюном.
І я димів, як попіл Карфагена.
Чи вдячен я за ласку королівську.
Біля гармат стояли гармаші.
Мені не спалось. І не спалось війську.
Узяв свободу, приналежну нам.
Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!
А що я, власне, винен тим панам?
Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?
Для них я — вождь збунтованого хлопства.
Для мене я — замучений народ.
Всяк московит Московію трубить.
Лиш нам чомусь відмовлено у праві
свою вітчизну над усе любить.
Там плющ не повивав мережані альтани.
Троянди не цвіли. І часу не було
довбати в скелі голубі фонтани.
З глибин камінних добували воду.
І замість всіх придворних таємниць
було єдине — мрія про свободу.
Не шаруділо сукнями жіноцтво.
І жоден з дипломатів, ниткоплут,
Не мав де показать своє пустомолотство.
Ні вишуканих вин, ні пундиків, ні печив.
При Бродах взявши сорок п'ять гармат,
я ними Чигирин ще більше убезпечив.
Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.
А нам би ще мислителя, піїта,
щоб володів — як шаблею — пером!
благослови і пера, і шаблі!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі.
Грабує край, лишає пустовщину.
Яка його неправедна тропа —
щоб наступать на власну батьківщину!
гнобитель, кат, загарбник войовничий —
то все чужі. А Вишневецький — наш.
І ось тому для мене він найгидчий.
Являє віть шляхетну і відому.
У нього жінка з роду Радзивілл.
У нього мати — Могилянка з дому.
А цей як звір, душа без покаяння.
Я не борюся з ним — протистою!
Воно смертельне, це протистояння.
Нема кому із нього пір'я драти.
Повзявши намір визволити край,
О як я міг ганебно так програти?!
Не одмолю і в чорній власяниці.
Зрадіють вороги, що вмер в такій ганьбі.
Не маю права вмерти. У тому ж і біда вся
—
Дорога спить над ставом очеретяним.
У славі й шані був я ще торік.
Та що таке? Ні вогника ж, ні диму,
А вранці знову півень — кукурік!
Невже хтось є на згарищах села?
Хоч би яка вродлива підзамчанка
Мені води у кухлику внесла.
Стара фортеця. Сови. Кажани.
шукаю обрис втраченого храму.
Я маю свій гетьманський Чигирин.
Але мені не відчинили браму.
Маєток маю, землю свою отчу.
Але там все нагадує — її.
Ввійти в ту браму я і сам не хочу.
Згадалося життя моє — тамте!
Ружова пані в синім оксамиті,
шитво на грудях біле й золоте.
Я вже не мав ні вольностей, ні прав.
Ту жінку спершу викрали у мене,
а потім я оружно відібрав.
і нас осудять в небесах, —
у храмі Божому, всечесному,
нас обвінчав Іоасаф.
з Корінфа мав високий сан.
Він був людина — не із чемних
і не співав мені осанн.
Священик був на грізний час.
Він був поставою достоєн.
Він пастир був, і добре пас.
Носив коштовний хрест на срібнім ланцюгу.
Панів благословляв із Рима папський нунцій.
Стояло їхнє військо коліном в пилюгу.
Врочисто говорив, аж мліли вусачі.
А наш Іоасаф усе святив мечі.
Первосвященик мій, в миру анахорет.
Душпастир і козак, єдиний у двох лицях,
коли нас відтіснили, він вийшов наперед.
І найманець, чужак, якась продажна шкура,
мечем йому той хрест у груди вгородив.
І в день свого тріумфу, —
розказував Шрамко як чув із людських вуст, —
туди прийшов король і зняв свого треуха:
серед мерців лежав у митрі Златоуст.
хто перед ним лежить,
І повелів перстом —
от цього поховати — із почестями, в митрі.
У повнім облачінні, з проламаним
хрестом.
Худий і хоровитий, і не мужицька кість.
Цей був би нездолящий для битви, для походу.
А щось та щось нам прийде з містечка
розповість.
приїхав проповідник, єзуїт.
Таку цвітасту казань говорив.
За нашу мову нас таки й вкорив.
Він говорив польщизною рекомо,
що люд говорить хтозна по-якому.
Що мова ця погана і невдатна,
для філософій різних непридатна.
Що це наріччя, як йому здається,
для вчених слів ніяк не надається.
Що з тої мови, попри всі старання,
лише одна невіжа і блукання.
і нас вважають темними людьми.
Але ж, диви, найпершу в світі Біблію —
слов'янську — миру появили ми!
потупкався, почухавши брову.
— Вже, — каже, — десь і гетьмана обрали.
Уже й не одного. Розломлять булаву.
Всі хочуть булави, всі борються за власть.
Та й буде булава — як макова голівка.
Отак поторохтять, і знову хтось
продасть.
Там вигнали Сомка, обрали слимака.
Там наливайківці побились з лободівцями.
Там ті об тих зламали держака.
Усі ворота чорні від смоли.
Ті шило проміняли вже на швайку,
А ті в орли Тетерю призвели.
і думають, що це вже Вифлеєм.
Ще й прізвище хороше — Заплюйсвічка.
Отак одне одного й заплюєм.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше — то велике мискоборство.
Нехай за неї б'ються, на здоров'я.
Вони гадають: булава — клейнод.
А булава, між іншим, це ще й зброя.
Ішлось про мир, захрясло в преріканні.
Хоч би й від турка чи від москаля,
хоч би там що, — посли недоторканні.
Реве козацтво, шаленіє: "Зрада!"
На ґанок тисне, шарпає послів.
Юрба у люті — то вже не громада.
Послів тих скільки, а юрби зо двісті.
Накоять лиха не з добра ума.
То я за булаву й передніх двох на місці.
Комусь уже і крові заманулось.
Я булавою прорубав юрбу.
Посли пройшли. Громада схаменулась.
Важке це діло — влада, булава.
То вони люблять, то вони не люблять.
Та всяк тебе ще й брудом облива.
Усе віддай — обізвуть хитруном.
Видать, це наше неподільне право —
своїх гетьманів обкидать багном.
та понавколо подивлюсь.
І ні від кого не залежу.
І тільки Господу молюсь.
Як борозенний віл — тягну, тягну, тягну.
О Боже мій! А в світі ж є народи,
своїм великим знаючі ціну.
Всяк хоче правду виказать свою.
І я, обляпаний болотом,
В чиїх очах невронений стою?
Кричати звикли — "слава" та "ганьба".
Злиденний дух, прикутий до корита,
лише ногами правду розгріба.
де лиш горби вклоняються горбам.
Як там я вчив ще змалку по-латині:
"Гублю себе, коли служу
рабам!"
ВИДІННЯ ЛІТ МОЄЇ СЛАВИ.
Хіба що, може, трохи кави.
А весь той блиск, ті златоглави,
усе те пишне і гучне
не переслідує мене.
Тут, певно, вже й кінчатиму свій вік,
повержений чужими і своїми.
А нащо всі ті спогади здались?
Це як спитать:
чи сниться цим руїнам —
вони були фортецею колись!
Життя за мною браму зачиня.
Я вже й обжився. Маю троє коней —
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ і наші два коня
І коні забувають про сідло.
Кажу: — Іди. Вона ж тебе чекає.
Дорогу не забув? Утрапиш в те село?
А він мовчить, затявся раз на все.
То десь сомів наловить під корчами,
то зайця десь вполює принесе.
Дивлюся в ніч. Ні виходу, ні входу.
І тільки тихо лопнула струна
десь на бандурі на суху погоду.
Душа гортає тисячі причин.
І чим я, чим я, чим
поразку цю спокутую?
Свою провину виправдаю — чим?!
Що в нього Хубальдт, Страус, Радзивілл?
А я мав жменьку турків із Силістрії
та Тугай-бей ногайців нам привів.
Татари добрі воїни. А він —
аби набрать невільниць для гаремів.
Це хан-здобичник, воїн не для війн.
Що коні харапудяться в грозу?
Що в тих походах — поки діждеш бою —
возами хворих з табору везуть!
Що чув прилюдне глузування й сміх?
Принижений, покривджений на честі,
я переможцем бути вже не міг.
Що військо потерпало від дощу?
Кому скажу і хто мене послуха?
Чи ж думав я, що край занапащу?!
Ліси шумлять, моє зелене віче.
І знов той самий півень-будимир.
Села нема, а півень кукуріче.
Нема притулку півню ані псу.
Лиш дикі звірі в заростях зіноваті
незриму здобич іклами пасуть
усе ще ходять вільно табунами.
Двори стоять вже не двори, а згадка.
Було село димів на п'ятдесят,
тепер хоча б одна-єдина хатка!
кудись летить у вирій піднебесний
Знущання. Знищення. І зник
народ замучений і чесний.
Учора обійшов її кругом.
Надибав хатку. Дві віконні рами
обтягнуті свинячим бордюгом.
В подвір'ї світить ребрами гарба.
І курка глинястої масті
вівсяне триння розгріба.
Тут навіть пес на мене загарчав.
Це, значить, я. А це мої підданці —
єдиний позосталий тут гончар.
Що все не так, не те що в давнину.
Верстат свій крутить босими ногами.
Гладущики сміються на тину.
Старенька хата, крита очеретом.
а ще кручу оцього обертаса.
Колись, було, конячку запряжу
та й повезу у Паволоч на Спаса.
Тих діточок, того земного раю.
То я оце їм пищики роблю
та й сам собі у ті свистульки граю.
А ти звідкіль? По ділу чи гульма?
Ге, — каже, — гарні свищики, а спробуй.
Ну, але що ж, коли дітей нема.
Посиділи. Садок. Листочки шелестять.
А що, якби впізнав? То так би мене гетьнув!
Мені те Берестечко ніколи не простять.
Це також промине? Як кажуть: о-ля-ля!
Отут ти помилився, премудрий Соломоне.
Поразка — це поразка. Вона нас істребля.
Одна поразка — і пропало все.
Вже що ж мені робить, хіба свистіти в свищик
та їсти той куліш, що відьма принесе.
Я виграв би ще тисячу Пиляв!
Моя рука, чого ж ти стала млявою?
Мій розуме, чого ж ти занепав?
Я вже як прах своїх сороковин,
Мене кляли на Масловому Броді.
Мені уже не вірить Чигирин!
Пора міняти шаблю на патик.
О де ж мої полковники з полками?
Де мій Богун, Пушкар і Джеджалик?!
Моєї долі не глухі кути?!
Мені вже так. Мені вже або вмерти.
Або воскреснуть і перемогти.
Й ой, та як сісти та подумати — думи
посивіють.
Де сини твої, мамо?.. Тільки руки ламати.
Один за тебе умре. Другий тебе продасть.
Третій не знає, хто його мати.
Третій не знає, хто його й мати!
та вартували мене татарове.
А один такий синьоокий,
і лице таке тонкоброве.
Ану ж подивися на оте поле.
Отам твою матір вели Чорним Шляхом.
Отам, над тими кручами,
їй рученьки викручували.
Співала ж вона "Котка" над тобою.
Тулила до серця, навчала казати: "Мамо"!
А "тато" не вчила, плакала.
Як там тебе — Гасан, Мехмет, Алі?
Тебе ж приніс лелека на крилі!
Оце ж ти чуєш мову не чужу.
Ти розумієш, що тобі кажу?
А я кажу: — Та забери свою залізну
штрикавку!
Це ж земля твоєї матері!
Невже ти сам мене не відпустиш?!
Й ой, та як крикне ж він вовчим голосом!
Татари збіглися, обступили.
А він мене списом припер до намету
та так суверделить мені у груди,
щоб татари ж бачили,
що він татаріший!
А я балакав із тобою ще,
кліщак, перевертень, убоїще!
Син полонянки, татарчук.
Насіння чорної забави.
Ти не людина, ти — ярчук.
Собака з вовчими зубами!
Хоч би ж не думать, задрімати…
Один за неї умре. Другий її продасть.
Третій не знає, хто його й мати…
Терни як люди. Люди як терни.
Отак ми пожурились, отак ми й поспівали.
І я без голосу, й бандура без струни.
з'явилась ніби цяточка єдина.
Два дні дивився — ну то йде чи ні?
А то будяк. Я думав, що людина.
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотів із листям;
Та й знов нікого, знову я один.
Внизу туманом дихають яри.
Бійниці мружить башта оборонна.
Смутні мої самотні вечори.
Принижена душа не піднімає віч.
Допалюю життя. Останній хмиз печалі
потріскує, горить в мою високу ніч.
Куди подів життя своє одне?
Цей білий сніп душі,
який горить в людині,
його ж ніякий вітер не задме!
що так вона розгнівалась?
Однак,
коли я вчився у латинській школі,
був знак мені, і дуже дивний знак.
школярики, ну, років, може, сім,
і раптом — вихор, я і сам не вірю,
та не могло ж привидітися всім! —
здійнявся вихор, засліпивши вічі,
зривав покрівлі, дуба розщепив, —
обніс мене довкруж костьолу тричі
й поставив там, ізвідки й підхопив.
Шептали і молились, і ставили свічу.
А одному привидівся я навіть з булавою,
що я, мовляв, як виросту, то й Польщу
облечу.
Науку ніжних слів явив мені Катулл.
Ще з юних літ мені відкрилась правда,
а вже пізніше підійшла впритул.
Втопили край у підлості і злі.
І я сказав: чужинці, дайте спокій.
Не сійте зради на моїй землі.
Вже не бере ні плуг, ані коса.
А ми ще є. І то найбільше диво,
що цей народ іще раз воскреса.
І НЕ УРВАВ Я РОДУ.
Хотів, щоб син був гідний моєї булави.
А відьма все ворожить. На віск. На жар. На воду.
Все щось мені вишіптує то з рук, то з
голови.
Пекельні мої спогади, кипиш як у смолі.
Ох, вишепчи мені мій біль з моєї совісті!
І вишепчи Гелену під брамою в петлі…
ТОЙ САМИЙ КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ
І КІНЬ ТОЙ МЧИТЬ…
КОЛИСЬ НАЗДОЖЕНЕ…
Коли я був дитя, я ріс в Олеськім замку.
Руйновище фортець найбільш мені пасує.
Ліси були як храм. Фотелі як престоли.
І ще ні зрад, ні втрат. І радощів без
ліку.
Ще тільки вчора, а уже піввіку.
Ліси в лісах, і що там за лісами?
У цих новий король.
У тих новий Мехмет.
А в нас біда та сама і та сама.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все — і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
чужинських понаклепано гербів.
Тепер у нас господарями гості,
вони людей тут мають за рабів.
З ордою прийде помагати хан, —
з них має всяк сириці десять сажнів,
щоб тут же й людність брати на аркан.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.
Гінці прибудуть — снились лебеді.
Московський дяк знімає шапку літом
чи так і ходить в шапці й бороді?
все до Москви схиляє на поклін.
А прізвища! Неплюєв. Портомоїн.
Старухин. Єхинєєв. Бутурлін.
Ці об'єднають, тільки попусти.
То їхня слава приросла Сибіром,
а це вже нами хоче прирости.
І дід у небі, як святий Ілля.
видзьобує із ряски короля…
Край стежки глину рясою мете.
Кволенький піп, хода уже стареча.
Не дуже й говорющий. А проте.
Кажу: — Де був, що вчора не було?
— Учора син прийшов з-під Берестечка.
А з ним півсотні війська прибуло.
То є ще військо? Господи, нап'юсь.
— Півгетьмана вони ще не обрали? —
кажу йому і гірко сам сміюсь.
З-під ніг камінчик цоркає в проваллі.
Я їм приніс поразку непрощенну.
Руїна сам. Живу серед руїн.
А товариство — відьма і священик.
Із відьмою посидіть при вечері.
Так і живу. А може, я ведмідь.
Мені тут, може, краще у печері.
Мене самого тиша приколихує.
А то здалося раптом: він хропе.
Аж підхопився. Ні. Лежить, не дихає.
у дуплах срібних лип гніздяться дикі
бджоли.
аж наче весь тим пахощем облип.
Старезні липи, тут їх цілі пущі.
Ніде не бачив стільки зразу лип.
Підстрелив джура в полі сайгака.
То їм, то сплю. Душа моя задубла.
Хіба це доля? Доля не така.
Вони давно вже ходять не в попрузі.
То він таємно коней напував,
тепер пускає попасом у лузі.
Ані гіллячка не струсне росою.
Як тихо все! Нізвідки нічичирк.
Ні скрикне птах. Ні дзенькне смерть
косою.
Вже маю час посидіть на пеньку.
По схилах дерся, мало там не гепнув.
Гриби збирав. Суницю їв п'янку.
І ще піду. Поразка так поразка.
Грибок несу, як свічечку на Страсть.
І яблунька, така вже доброкваска,
мені у спеку яблучко подасть.
Чи, може, вартовим спросоння приверзлось.
А я вже був зрадів. Уже хотів стріляти.
Вже вискочив на мур. То, певно, був їжак.
Бо щось таки пішло, прошаруділо в хащі.
Нікого не зловлю, хоч би хоч і погнавсь.
Так тоскно на душі. Ми навіть не пропащі.
Ми просто вже ніхто. І всім вже не до
нас.
Уранці встану, сіна не струсну.
І ті там двоє на дозірній вежі
сидять вже геть похилені до сну.
А ЧОРНА!
Я сьогодні дозорець. Мені тут ближче до зір.
Стережу Україну. Важкі мої думи, як жорна.
В поневолених землях тримати сумно
дозір.
Чорний сон зброяра, недовбитого кілька віків?
Цього юного джуру, дитину чиюсь отецьку?
Чи віщунку стару, що й сама все чує
довкіл?
Чи в озерах туман? — його стережуть комарі.
Це урочище славне, де глини такі кольорові, —
На сплюндрованих землях, де вже не
живуть гончарі.
І чого прислухаюсь? Кого виглядаю з доріг?
Що я тут стережу, коли я не встеріг свободи?!
Коли власної жінки, коли жінки — і то не
встеріг!
Вже сплю я вдень. То можна й не вставать.
Наснились сни. Та все такі хороші.
Що я малий. І хочу воювать.
Гукаю хлопчаків. Бур'ян шаблями крешем.
Сторожу встановили на ближчому горбі.
Такі іще малі. Нікому ще не брешем.
Ні матері, ні Богу, ані самим собі.
Я змалку був такий. Розказувала мати,
що був заводіяка усяких колотнеч.
Усе грозилась різку у березі вламати.
Недаром же в колиску мені поклали меч.
ПРОЗРІННЯМ ПОВНИЛАСЬ ДУША.
Кого любив? І що накликав?
Таке зробив — як швайку з лемеша.
Та що там булави, я честі не зберіг!
Якби воно само пальнуло з самопала.
Бо сам себе я — ні. Накласти руки. Гріх.
Та й приклад же синам. І щевкнуть вороги
Наснилося чи що, бряжчали ланцюги…
На силі занепав. Ніде мене не ждуть.
На схил виходжу і дивлюсь, дивлюсь..
Отак живу. Молюсь до України.
Вона не чує. Але я молюсь.
Моя Гординь, щербата від неслав.
Моя Білобожниця, мій Богодухів,
моя Вознесенка, мій Богуслав!
Лавро моя! Мій колючий Тернопіль!
Вічний Ридомиль і вічна Ташань.
Білою Церквою в зоряний попіл
виросли храми твоїх ридань.
Мій Добротворе, що в мене єдин.
Моя Дорожинка, моя Мирогоща,
мій Ніжин,
мій Любеч,
моя Мединь!
Радомко ранньої сивини.
Моя Божедарівко, Миролюбівко,
Ганно-Зачатівко, сина зачни!
В Сумах Твоїх, у Твоїм Голосієві —
На весь Хрестипіль, Хрестища, Хрести —
Сина Славутича, сина Месію,
Сина Спасителя!.. А нас прости.
І не врятую, хоч кричи на ґвалт.
Зброяр на вежі. Джура косить сіно.
Розбитий гетьман, що тепер я варт?!
Із очерету виріжу сопілку.
Джерельце б'є з-під каменя, я п'ю.
Ні слова злого, ані злого чину.
В житті такого всякого було,
що аж тепер на старості спочину.
Надходить вечір, птиця замовкає.
А той зброяр, мабуть, таки Мамай,
КРІЗЬ ГІЛЛЯ ПРОГЛЯНУЛА.
Вже скоро їх тут вилетять рої.
Ходи, не бійся, пані порцелянова!
Я теж тут привид. Ми тепер свої.
Розстелим тишу, як м'який обрус.
То форкне кінь. То в місячнім промінні
зубами блисне чорний сажотрус.
От я вже й міг би, вперше у житті,
як Марк Аврелій, римський імператор,
писать свої "Думки на самоті".
До шаблі звичен більш, як до пера.
Розумні люди все-таки писали.
А ми не дуже, нам воно не тра.
Чому у нас немає ще Горація?
червоні ружі сіять біля хати.
але себе не вмієм написати.
не вмієм так сказати о собі,
були преславні наші козаки —
На це у нас щось розуму забракло.
то інші вже свободу й здобули.
або як нас в неволю продали.
щоб розбудив наш умисел оспалий?!
а як народу гідному належить!
В початку Слово, а не комарі.
Не як у нас — на Січ іде з малого,
а вже коли осліп — у кобзарі.
найвченіших мужів, піїтів і музик?
То все у королів. В палацах. Біля тронів.
А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.
ніж до звитяг. І кожне слово — лож.
Зате як вийде, гляне, як розпустить
павиний хвіст придворних і вельмож!
У них Боплан, у них і Шевальє.
А наше слово дожило до смерті,
але для світу й досі ще не є.
Не знаєм як. Не звикли до свобод.
То треба ж якось піднімать на дусі,
а не в болото втоптувать народ!
ще буде Слово, більше за слова.
чи, може, трохи світ недочува?
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.
Все нас руйнують, як ахейці Трою.
У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось —
і вже притьма хапається за зброю.
І ця війна, — не я їй був призвідця.
Мосьпанство йде гуртом на одного.
А наш один і чорта не боїться.
півсотні війська полетіло б сторч.
У нас баби — і ті стріляють дулями.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю —
зівсюди рине кров, а не вода.
Таки ж пустеля більша за степи.
Господь їм землю дав обітованну
і море перед ними розступив!
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля обітованна —
вона ж під нами, наша, ось вона!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!
Ім'я дали нам — хлопи, мужики.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.
Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.
А скільки ми зазнали нелюдського страждання?
А скільки ті чужинці сподіяли нам
кривд?!
сусідам, їхній мові?
Був мій народ співцем і сіячем.
Я все зробив би без проливу крові.
Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!
Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
про тих погромів чорні буреломи,
які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!
А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.
Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзивілл — для світла уночі!
що й стогін вже не вирветься з грудей.
Князь Вишневецький вішає повсюди,
а Лащ у церкві вирізав людей.
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!
в гадючих путах визиску й лихви.
Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.
Дітей не хрестять. Замкнено церкви.
Деруть податки з поля, двору, стріх.
Цькують людей. Здають в оренду храми.
І мову нашу мають для зловтіх.
Армаґеддон. Збувається пророче.
А вже коли зірвалося з петель,
то вже по людських долях прогуркоче.
сумний народ, що світу дав Христа, —
о Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста.
Взаємна кривда — то взаємний гріх.
Бо їхні темні нас вважають ґоями,
а наші темні обзивають їх.
чи винен хлібороб той чи кобзар,
що серед нас є Лисенко, вовгура,
а серед них — визискувач, лихвар?!
І тих, і тих. І тих від тих і тих.
Мене, людину, можна не простити.
Але народи?! Ради всіх святих…
у чомусь винні, скоївши й не скоївши,
як винен той святий Варфоломій
за те Варфоломіївське побоїще.
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!
злочинства наші множити стокрот, —
побійтесь Бога! Ви нічим не кращі
за мій сумний зацькований народ.
Усі усім втовкмачують своє.
все про своє говорим і говорим.
все хтось комусь на світі вороги.
Закон війни, тяжка його хода.
Чи ті пани, повбирані в залізо,
чи та в шапках баранячих орда.
Хіба лиш хан пустошити мастак?
А королі не віддають ландскнехтам
на пограбунок села і міста?
і ділять здобич ханські вояки.
Але деінде запорвали б золотом.
А в нас яке тут золото? Жінки.
І що не день — все гірше, й гірше, й
гірше.
То з неба грім, то в полі сарана.
То знов якась чужинська кабала.
А звідусіль — то хижі кігті лева,
то дзьоб зоключений орла.
чужих корон задурені підданці, —
пани торгують.
З Бреста і по Бугу
плоти лаштують на далекий Данціг.
та ще й своїх причаєне кубло
так вирипали двері України —
аж холодом з Європи потягло.
Рознищили пани і королі.
Та Чорний Шлях з невільницьким плачем.
Цьому народу світ уже немилий
від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.
ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,
яка почвара не посяде трон, —
ну що ти скажеш, ні одне моцарство
не хоче брати на герби ворон!
або ще сокіл чи стріла і лук.
Але ж проливши стільки тої крові,
уже б їм личив двоголовий крук!
Сповзає круча в глинища руді.
А спека давить як душа без сповіді.
Малює пам'ять кола по воді…
Чи вже добіг до Криму той бігун?
Чи принц Конде сидить іще в темниці?
Що з моїм військом? Чи живий Богун? —
нічо не знаю. Каркає над нами.
І ліс шумить. Оце і весь мій світ —
оця фортеця й десь там за тернами
отой єдиний підзамчанський дід.
І німець мандрував, і київський спудей.
Тепер цей шлях безлюдний, безгомонний.
Отак колись незчуємося, де й
поділася та наша Україна.
І люди будуть, та уже не ті.
Лиш десь там туга у степах чаїна
та рушничок зотлілий на хресті…
От де мені ще добре, так це тут.
І груша є, і хто ж його провіда?
І мальви — здичавіли, а цвітуть!
Все лає Хмеля, що така розруха.
Із ним не побалакаєш, глухий.
Чи, може, звик, що вже ніхто не слуха.
А лає так, що годі й повторити.
Ну, а що я і є той самий Хміль,
Призвів людей іще до 'дної пастки.
Чи лиш початок іншої поразки?
Десь там Суботів, десь там Січ…
У Волині є око Світязя.
Воно також дивиться в ніч.
Нічного неба незглибима твердь.
Я слухаю вночі правічний голос вітру.
Щось стогне у дворі. То ходить моя
смерть.
Моїх думок безсонних чорторий.
і наче сумно, наче він старий.
Життя прожив — і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі —
а він лежить. Сахнешся мимоволі.
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі
Вони кричать як заткнуті чопами.
Мені приснились в полі черепи,
по самий обрій — поле з черепами.
А поле заростає блекотою.
Видіння стемнілої душі,
аж губи обкипіли гіркотою…
Біди чекаю. Горя. Звідусіль.
Вже зірочки на чорнім оксамиті
Чумацьким Шляхом розсипають сіль.
Як гарно пахне сіно молоде!
Та тільки часом дрібка тої солі
мені з небес у очі попаде…
Тернову хустку пов'язала.
— Не гримай на мої думки.
Я ще ж нічого не сказала.
що вже сиджу як пташечка на вітці.
Оце сміюсь, балакаю, клюю,
а завтра — пурх! — та вже і у раю.
Ніхто тебе не гризтиме, та й все.
А хто ж тебе, самотнього, обійде?
А хто ж тобі поїстоньки внесе?
Бродячий циган ночувать забрів.
І циганча, ні голе, ані вбране,
просило їсти. Я його пригрів.
Що в нас красти зрештою?
Що, крім душі іще в нас грабувать?
Сміється циган блискає сережкою:
— Тут — каже — кіньми пахне.
Не треба підкувать?
Купив у діда ще одне горня.
І циган з циганчам,
погравши нам на скрипці,
іще лишився. І не вкрав коня
Предивно вмер, таким раптовим робом.
Щось чимсь запив з панами у четвер —
в суботу військо вже іде за гробом.
у Вишневець, щоб встигнути до смерку
Прийшов кінець такому сатані.
Безславно вмер, не лицарською смертю.
Вже не гусарська одіж, не крилата.
Ридає військо доблесне, — ще б пак!
Коли ще світ такого вродить ката?
Багнюку місять коні довгохвості.
Труна з мерцем двигтить на стругулях,
не додає поваги йогомосці.
Я тихо мовив, тільки і всього:
— Хвалити Бога, я дожив занепаду
страшного ворога свого!
що у пантофлях, що такі доспіхи.
Єдиний Боже, да не допущу
в своєму серці темної зловтіхи!
На кам'яному ложі постелюсь…
Зброяр і джура сплять вже, поморились.
І лицар спить. Ми мирно живемо.
На тому світі всі вже помирились.
Мені б радіти. Радості немає.
Якийсь я весь потовчений тепер,
Що вже аж душу холодом проймає.
Здорожився, пора б і припочить.
У Чигирин — чого? У Суботів — не можна.
Там кожна річ у хаті Геленою кричить.
Той рідний мені дім, що так його беріг.
Там кінь той заірже. Там шибениця брами.
Там зрадою осквернений поріг.
Чи так чогось… Лежу, дивлюся в морок…
Душив мене під ранок домовик.
Приснилося, що впав на мене сволок.
— Та встань, та з'їж, та випий, хоч вилай, хоч завий!
Ой Боже, що робити? Людина пропадає.
Як пив, то було краще. Хоч видно, що
живий.
Тепер пішла, і десь її нема.
Але ж вона своїх гостей прийма.
Тінь сажотруса з комина ковзне.
А це вночі приходила Гелена,
але крізь лід не бачила мене…
Зброяр на вежі хреститься. Світає.
Немає відьми. Тільки їжаки.
Щось довго відьма на цей раз літає.
обв'яже ликом постоли страпаті.
— А де ж мітла? — питаю.
Каже: — Е!
Найзліші з нас літають на лопаті.
Я вже її не маю за чужу.
У Польщі палять відьм.
В нас ловлять на гарячому.
А я в повазі при собі держу.
То їй на старість прилучився дар.
З доріг війни прибилася до мене.
Я їй притулок в Суботові дав.
А й та чогось Гелену не злюбила,
та так уже і їздить при мені.
Все якесь зілля варить в казані.
ПУСТИЛИ ВОГНЕННОГО ЗМІЯ,
і коли він вкусив головою свого хвоста,
то сказала віщунка: — Відступайте, бо світ зазиміє.
Не презможете тут. А зима упаде товста.
І під Львовом сказала:
— Ти для нього не меч, а щит.
А вона вже мовчала. Рукою махне і
мовчить.
Камінний лицар в місяці зловісний.
Мені сьогодні снилося: він встав.
Сів та й сидить, з гробниці ноги звісив.
а зуби — ніби хоче мене з'їсти.
Як закричить: — Твій предок вбив мене!
— Ото, — кажу, — не треба було лізти.
Фортеця спить, і сни її сумні.
І костокрилі кажани із пітьми
над головою шурхають мені.
П'є тишу ніч з Великого Ковша.
Вже навіть сон про волю не присниться.
така в людини знічена душа.
Зварила щось. Сорочку полатала.
— Ти де була, у Паволочі? — Ні.
На Лису Гору на мітлі літала.
Пригаслий хмиз зажеврів, задимів.
— Я третій год вже їжджу за тобою.
Мабуть, пора вертатися домів.
а й та покине. Жаль, що не кажи.
Отож у чорний день, в лиху свою годину
я їй сказав: — А ти поворожи.
Але гляди, у зіллі там не бабрай.
Щоб все було як слід, щоб не якась там тля.
Ти виклич мені дух полковника Небаби.
Правдивий був козак, не збреше й
звідтіля.
на шкурі цапа й чорного теляти —
з гори Осіянської
трави святоянської,
на чорне коріння, горове каміння —
приготувала своє варіння —
товчене зілля, сушню і взвари,
якісь настої й відьомські чари.
розпочала свої чаклунські дії:
— Во ім'я 'ця і сина, і того, хто
внушив дитя пренепорочній Діві.
— Козак Небабо, об'являйсь, амінь!
У казані заклекотіли бульки
І дух з'явився, без обох без рук.
аж не було чим запалити люльки.
Вже не було чим битись, орле наш…
Стоїть Небаба, тьмавий, мов крізь сито.
На шиї мідний хрестик-лебердаш.
довкола все щось блимало й кадилось.
І Дух сказав:
— Великий муж Богдан.
Та врятувати край свій не судилось.
Ще наостанку шаблею смальне.
І щоб навік позбутись Йогомости,
цареві, необачний, присягне.
зведе надовго з доброї тропи.
— А що ж Богун?
— Він шаблю переломить,
об землю брязне і майне в степи.
І будуть плуга перти гречкосії.
І три зорі дивитимуться в ясла.
І Україна ждатиме Месії.
Чорнильну лжу породить каламар.
Усіх одурить, вольності скасує,
задавить все підшитий лисом цар.
коли в сибірах закатруплять їх,
душа Богдана в розпачі німому
нестиме неспокутуваний гріх.
— Та ніби на хворобу.
— А що по вмертю?
— Ошибає страх.
Його Чарнецький виверне із гробу
і вистрелить з гармати його прах.
— Великою печаллю
урветься рід і згасне у рідні.
Тиміш загине в битві під Сучавою,
а Юрій десь в турецькій стороні.
якої слави гетьман заживе?
— На землю прийде гетьман слова,
Богдана п'яним назове.
Задуха. Комір хочеться роздерти.
Козак сказав:
— Я ще раз хочу вмерти.
Лиш нелинь-дуб шумить у верховітті.
Ані на цьому, ні на тому світі.
море у баговинні.
А я — убитий, лежу на дні.
І різні гади лазять по мені.
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ — СТРАШНИЙ, ОГНЕДИХАТИЙ.
ПРОБИВ СТІНУ І ПЕРЕКИНУВ СНИ —
КРИВАВА ПІНА ВПАЛА НА ТИНИ —
В ЗЕЛЕНІЙ ГРИВІ ЗОРІ МІДЯНІ —
І ЧОРНА ЖІНКА ВЕРХИ НА КОНІ
У куцому сні з гарячки ще не остиг.
Той КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ — це твоя помста, Гелено?
Летів, летів —
і таки він мене спостиг!
Хай в тім'я хвицають іржаві його вухналі.
А ти з того світу будеш, Гелено, кпити —
це що за нещастя корчиться там на землі?
І вид її чорен, і одіж на ній чудна.
Ну, що ж, коли так… якщо це уже за мною…
то я ж хіба що… причаститися б тільки,
та й на
Як казав цар Давид: тісно мені звідусіль.
У раю було б добре, та душа болить, молодице.
А у пеклі присмалять, то я й призабуду
цей біль.
Ця жінка чомусь здається такою земною!
Схилилась до мене, поклала мені на скроні
такі прохолодні, такі ласкаві долоні!
А, здогадався, ця жінка — це моя Доля!
не ружа, хтива і п'янка,
печальна жінка, недогленута,
примучена — але ж яка!
таких скорботних і шляхетних рис!
Чи це на неї в снах своїх набрів я?
Чи янгол мій до мене прихиливсь?
Хто напоумив тут шукати нас?
Чи це душа самої України
прийшла до мене в мій останній час?
щоб я у слові мислі не одбіг.
— Та це ж вдова полковника Пилипа,
який іще під Корсунем поліг! —
шепоче відьма. Човгає старенька.
Так ось до кого їздила вона!
— Це ж Ганна. Це ж сестра Золотаренка,
із ніжинських полковників. —
Смутна
ця чорна жінка. Мовчазна і горда.
Либонь, зазнала всіх поневірянь.
Така, мабуть, була княгиня Ольга,
коли загинув князь у деревлян.
На Ганну глянув якось по-новому.
Ця вірна навіть мертвому. А та
була невірна і мені живому!
Щось відьма одшептала од чола.
Ходили навіть з Ганною до лісу,
вона мене як хворого вела.
Яке, мабуть, видовище смішне!
Водив полки, тепер самого водять.
Вони таки укоськали мене.
Душа з біди як веслами гребе.
Ти видержиш, ти випливеш. А знаєш,
де вперше я побачила тебе?
Коли ти в Браму в'їхав Золоту.
Тебе стрічали юрми велелюдні.
Тобі кричали: "Слава!" за
версту.
Стояв над містом малиновий дзвін.
Своїм лицем, таким непосполитим,
ти вабив зір. Всі ждали перемін.
На горах лиштви обірвав Поділ.
Така тоді стояла холоднеча!
Давно не знали вже таких подій.
Кінь під тобою говорив.
Був білий Київ після віхол.
Народ тебе боготворив.
Бурсацький хор співав тобі хвалу.
І розхитнувши живоплоти тлуму,
летіло військо в сніжному пилу…
Ломляться гілляки.
Цвіте жінками Боричів узвіз.
Броварники, ткачі і кожум'яки.
Цехмистри глини, рогу і коліс.
Душа стояла край усіх доріг, —
чи хто не бачив де мого Пилипа?
Або хоч знає, як він хоч поліг!
Над ними вітер маяв корогву.
І серед них незримий мертвий вершник
впізнав мене у натовпі, вдову.
збагнула я, чому так дзвони б'ють.
Оце той гетьман,
під чиїм знаменом
вже навіть мертві вершники встають!
стоїть одна, що молиться за всіх.
Таким тебе ніколи не забуду —
побаченим крізь сльози і крізь сніг..
Я повертаюсь, наче з небуття.
Мені без тебе так було погано.
Не вчора й позавчора. Все життя.
тебе тримати серед цих руїн.
Вертай додому. Це моє веління.
Лишайся тільки спогадом моїм.
Але й мені ж не краще далебі.
Та це ж для мене щастя пожадане —
у чорний день твій бути при тобі.
Душа потроху стала одмерзать.
Задубіли слова любові,
не уміють себе сказать.
Любові хоче, ласки, спочуття.
Якби ж не сумнів і якби ж не острах —
що я ж від неї старший на життя!
— Молодшаєш годами!
Пора уже вчиняти весільні калачі.
Бо що ж ти все зі мною?
Стара я вже, Богдане.
Не тая відьма гарна, що вдень, а що
вночі.
А це не смішно — раптом оженитись?
Вже ж у душі осіла чорна згар,
гірка як згар в одстріляних рушницях.
Знов брати шлюб?.. в моєму-то годочку?..
Якогось відьма кнедлика спече.
Зброяр і джура викотили бочку.
Шрамко приніс ікону і нас благословляв…
Маленьке циганча під скрипку танцювало.
І лопнуту струну натягував зброяр.
Ти розплітаєш поночі косу.
Хіба такими згаслими очима
дивитись треба на твою красу?
Буває ніч, щасливіша, ніж ця?
Твої вустонька найніжніші,
осолода мого лиця…
І ти лежиш у мене на плечі.
…Мабуть, розбилась пані порцелянова
Щось дуже тихо дзенькнуло вночі.
Спочити хочу на грудях своєї Долі.
"Ой, де ж ти була, моя
нечужая?"
С погрій мене до себе.
вона цілюща в дотику і слові.
Важкі осмути пізньої любові
вона знімає дотиком з чола.
Боюся розплющити очі, — може, це жагучий сон
самотності?
на руїну.
Ти щит для свого народу, ти меч проти ворога.
Світ ще тебе побачить у славі твоїй і
величі!
Я вже як дим — і сивий, і гіркий.
Я Хмелем був. Тепер моє похмілля.
Навіщо я тобі тепер такий?
Ти ще в'їдеш в Золоту Браму. Вони ще спитають, —
хто цей, прекрасний, як сонце, і грізний,
як полки під знаменами? —
Богом даний гетьман України!
на моєму терновому полі, ти простиш мені,
ясочко, що я такий безпорадний?
пройде по смарагдових лісах, загребе трупи в багряне
листя. Собаки виють по країні нашій. І всі плевели
вже посіяні в землю нашу.
як мальва під вікном моєї матері.
так стогнеш уві сні? Тобі щось погане
приснилось?
на полі бою під Берестечком… І кружляє наді мною
орел… Двоглавий…
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
А московити — Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, —
така страшна захланна калита!
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!
Ох, чи ж мені від щастя буть хмільним?
Вона вдова полковника Пилипа.
Мабуть, була щасливою за ним.
Прошу прощення у його вдови.
Він хоч поліг — та в битві переможній.
А я зазнав поразки — і живий.
Було всього — поломів і облог.
А я вставав, на шаблю руку сперши.
І крізь поразки йшов до перемог.
На плечах маю п'ять десятків літ.
В такому віці можна занепасти
і можна душу мати вже як лід.
І перемоги. Хай на схилку літ —
труну звелю возити за собою,
а ще піти подужаю в похід!
продерши хащі голими руками.
Сказав: — По селах ходять козаки,
перебрані ченцями, жебраками, —
І кажуть всім, що воля вже близька.
Щоб готувала порох парубота.
А як надійдуть гетьманські війська —
щоб відчиняли гетьману ворота!
Щоб завдавали ворогу халеп,
і далі йшли по селах нуртувати.
Щоб готувались, щоб тікали в степ.
Пісок панам щоб сипали в гармати.
Щоб запасали зброю і харчі,
та не шуміли як торішня брага.
А хто сидіть зостане на печі,
того чекає посміх і зневага.
усе тягнув з терплячістю вола,
оцей Шрамко. А як запахло волею,
душа в йому навприсядки пішла!
Кажу: — Ну, ходять. То ще не спонука.
Поразка — це кінець. І сором від людей.-
А він мені: — Поразка — це наука.
І ти в цій Академії — спудей.
— Які війська? — питаю у Ганнусі. —
це щоб мене підтримати на дусі?
Хіба що мертвих кликать поіменно
І каже: — Все. Берися за перо.
Побужжя йде, Волинь і наддністрянці.
А там, диви, обізветься й Дніпро.
тепер людей до себе приверну?
Кому я гетьман, коли вже і сам он
своїх провин в душі не прогорну!
того паперу написати жмут, —
то де збереться те твоє Побужжя?
Кому відомо, врешті, що я тут?
Та вже й свобода в нас не на хмелю.
А піде чутка, — задля нагороди
таки мене хтось видасть королю.
Десь люди ждуть, поклич їх, підійми!
Ти маєш чар. Тобі дано від Бога.
Ти маєш дивну владу над людьми.
ДЖУРА, ДВОЄ КОНИКІВ.
А Ганна каже: — Ти наш оберіг.
Мій брат, Богдане, сповістив полковників,
що ти живий і що чекаєш їх.
Я справді сам не свій. Бо нидію, не дію!
Не влади прагну. Смерті чи спокути.
Але ж пустеля з цих дрімотних веж!
Вона мені: — Збери себе докупи,
тоді і військо, гетьмане, збереш.
З Волині пішки, довго добирався.
Дістав чорнило, про папір подбав,
в Шрамка у церкві воску постарався.
На стіл поставив срібний каламар.
І так сказав: — У добрий час почати
універсал з притисненням почати.
прийшов, приніс чутки мені достотні.
Сказав, що він не є
від когось посланцем,
що він від себе і від тих півсотні.
Засади скрізь. Свої не знаєш де.
Кварцяне військо йде трьома дорогами —
немов залізним неводом веде.
Крізь нетрі йдуть, крізь ночі і туман.
Об пні й каміння розбивають голови,
щоб не потрапить в руки ворогам.
від голоду, від мертвої води.
Намайстрували хлопи вистрілянок
і теж ідуть. Подай їм вість куди!
ПОВІСИТИСЬ НЕ ШТУКА.
До всіх провин ще й відчай долучить.
Як той казав, поразка — це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Життя пропало. Почнемо спочатку.
А хто їх прочитає і коли?
Якби їх птиці крилами писали
або громи у небі прогули!
Чи хто промчав гривастим румаком
та їх розніс. Але ж ми тут самотні.
А мій же син? А ті його півсотні?
Та ще яких, та ще й півсотні навіть!
Такі вже не шукають манівців.
Пройшли крізь пекло, то дорогу знають.
Ще ми постанем зі своїх руїн.
Мене не можуть люди не почути —
душа в мені розгойдана як дзвін!
Почуйте слово з-під мого пера!
Простіть мені, що знову б'ю на сполох.
На Благовіст ще, люди, не пора.
Зібравши військо, вісточку подам.
в місті слави моєї. Там
пригадаю себе, колишнього.
І весілля справим як слід.
Та й попросимо у Всевишнього
трохи щастя. І трохи літ.
Цвіте ожина. Тихо, як в раю.
А втім, не знаю… Може, в цю хвилину
хтось десь торгує голову мою…
І дотик вуст. І тіла оксамит.
Який там грім, ні вершника нема.
Несе тополь високі смолоскипи
дорога в ніч пустельна і пряма.
Напнувся обрій наче тятива.
Із Паволочі дзвін, вечірній дзвін долине.
І знову чути як росте трава.
Червоний щит призахідного сонця.
А що це там за гомін у полях?
Гей, джуро, глянь! Та їх там ціла сотня.
А може, й дві. — Гей, джуро, ти зіркий.
Тобі видніше із тамтої вежі.
— Це, — каже, — батьку, наші козаки.
Я, — каже, — батьку, бачу по одежі.
Розбили табір ген по оболоні.
Вже сходив сонця золотий шолом,
як знов у лузі заіржали коні.
Богун іде. Пушкар от-от прибуде.
Чи я вже бути гетьманом одвик,
що серце мало не розірве груди?!
На схилі, сивий, кланяюсь їм низько.
Дві сотні… Три… Не дай Бог, помилюсь.
І ще… І ще… І ще їх ціла низка!
Уже й знамена із лісами врівень.
Оце ж мої Волинці, Пінчуки.
Мої Драчі, Немиринці і Гнівань!
Дейнеки. Запорожці. Завірюхи.
Тютюнники. Кушніри. Орачі.
Прудиуси. Плачинди. Одчайдухи.
Урвитель. Іскра. Добош. Курінний.
Бандура. Скрипка. Явір. Кияниця.
Сірко. Буланий. Білий. Вороний.
Зозуля. Заєць. Кущ. Перепелиця.
Ох, як вас люди називали ловко!
Некуйбіда. Майбоженко. Чумак.
Пустикота. Завернивовка.
Нетудихата. Неїжмак.
Неклепаний. Одливаний. Пекельний.
Попович. Молибога. Лихолат.
Мальований, Індутний і Субтельний.
Вернигора. Світайло. Семибрат.
Орленки, Удовенки, Бойчуки.
Синиці, Чайки!.. Хто там ще позаду?
Всі на цей час приявні козаки,
ударте в бубон і скликайте раду!
Ще ого-го, є час до падолисту.
А кожен при собі щоб зброю мав огнисту,
п'ять хунтів пороху і скілько треба куль!
Щоб коні. Щоб вози. Щоб рептухи. Щоб сідла.
Щоб нас не взяв ніякий бусурман.
Усім вобец і кожному зосібна, —
це я вам говорю, негідний вас Богдан!
і не в тому гартовано вогні,
щоб їм вдалося на своє копито
переробити душу у мені!
народ зібрати під свою оруду,
то покладу на це усе життя,
а доведу це діло до пуття!
А пісня хоче коней розпрягать.
Як палахтять багаття вечорові!
Які великі тіні від багать!
що чутно як потріскує свіча, —
так людно стало в нас на городищі,
такі у нас знамена щонайвищі! —
що аж халяндру скаче циганча.
Обоз відстав — приїде на волах.
Ми хлопці молоді. І поле в нас не зоране.
І сон наш стереже сторожа на валах.
О слава ж Богу, я таки дожив! —
старенький піп Шрамко помахував кадилом,
за упокій полеглих відслужив.
Хай той кадильний дим односять вам вітри.
Стоять мої війська, стоять по самий обрій,
похилені як чорні прапори…
Вернулося, дав Бог мені дожить.
Звохчіли очі, і сльоза непрошена
от-от з очей, проклята, побіжить.
А я мовчав, бо ще щось наверзу.
Усе було. Я тільки ще не плакав.
Стояв і в душу завертав сльозу.
шляхетних дій і помислів зразок.
Стояв Пушкар, як сивий дуб озимий,
Стояв Богун, як лицар із казок.
на самі очі натягнувши шлик,
весь зранений, полковник мій, татарин
всіх добрих слів достойний Джеджалик.
Душа пройшла над прірвою зневір.
І Ганнин брат, Іван Золотаренко.
своїх преславних ніжинців привів.
що замість мене бувши наказним —
подав мені клейноди з булавою.
і ми при війську обнялися з ним!
Я чуюсь так, що зичу й молодому.
Надійним людям Ганну доручив,
щоб одвезли із почестю додому.
Там тінь її. Там згадка найпоганша.
вона мов крила в мене за плечима!
І сам Шрамко вдяг ризи щирозлотні,
налаштувався з нами у похід.
Коли мене побачив з булавою,
лиш похитав, старенький, головою,
перехрестив і усміхнувся дід.
Віщунка дбала хліб нам і питво.
По схилах циганча за мною довго бігло.
І циган говорив, що кінь у мене: — О!
Ще сон торкає вічі мимохіть.
А вже в похід нам витрублено, браття!
І довбиш б'є у потемнілу мідь.
я нахилився до своєї Долі.
Я їй сказав: — Чекай в Чигирині.
Ми переможем. Не такі ми й кволі.
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.